Завантажити

одна була цiна i ногам, i чоботятам!
- I скажеш таке, - розсмiялася мати й повернула вухо до дверей: в клунi аж задзвенiли чиїсь промерзлi чоботи - хтось довго на морозi ходив.
Незабаром до хати ввiйшов батько зi своїм кремезним братом Яковом, сила якого вiдчувалася навiть у складках кожуха.
- Добрий вечiр! - вiтається дядько Якiв, неслухняною правицею розстiбає кожух i ставить на стiл двi зеленi пляшки з пивом, що стало льодом. - Ну й мороз узявся на нiч - аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у пiч? - киває на пляшки.
- Можна i в пiч, - дивується мати, чого це завiтав до нас дядько Якiв, який через свою машинерiю i на свiт божий не показується.
Талант мого дiда найбiльше успадкував дядько Якiв, - вiн був i ковалем, i слюсарем, i столяром, i стельмахом, i токарем. Жодна путяща залiзяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У вiйну вiн добрався i до снарядiв - вибирав з них начинку, а з сталi варив лемешi. На такому дiлi його спiткало лихо: один снаряд розiрвався, розвалив кузню, вiдчикрижив i кудись позадiвав чотири пальцi з лiвої руки майстра. Ох i шкодував за ними дядько, прийшовши до пам'ятi, i все просив рiдню розшукувати їх у дворi i городi.
- Разом вони робили, то хай би разом i вiдпочивали, - казав дядько i кляв тих люциперiв, якi додумалися повтискати в залiзо смерть. - їх би, недолюдкiв, заклепати в те залiзо i вистрелити на океан.
Коли зарубцювалась його лiвиця, коли вiн якось навчився орудувати цурпалком руки, - знову взявся за снаряди, бо людям треба було орати землю. Щоправда, тепер дядько Якiв химерував над снарядами не в кузнi, а на городi, бо якби знову щось трапилось, - шкода було б кузнi i особливо нового ремiнного мiха в нiй...
Багато рокiв тому, коли тато був ще парубком i працював у лiсах князя Кочубея, дядько Якiв позичив у нього на господарювання тридцять карбованцiв., Але тепер дядько засумнiвався, чи варто йому повертати цi грошi. П'ять карбованцiв вiн принiс одразу по приїздi батька, поклав їх на стiл i заговорив не так до рiднi, як до дрiбної голови дрiбного царя:
- Ось вам, брате й братова, золота п'ятiрка, хлiба собi прикупите чи щось на господарство. А як далi нам рахуватись, - сам не знаю; трудне це дiло: за царя були однi цiни, тепер - iншi.
- Не таке воно й трудне, - сказав тато. - За царя корова коштувала в нас тридцять карбованцiв, i тепер - тридцять.
- Справдi? - здивувався дядько. - Треба якось пiти на ярмарок звiрити цiну, - вiн поспiхом почав збиратися додому i пiсля не заходив до нас.
- Все цiну звiряє, - насмiшкувато казав тато, коли заходила мова про давнiй борг...
Тепер дядько Якiв не ховає своїх вузькуватих очей, i в матерi прокидаються надiї.
- То як ви проживаєте в цих хоромах? - гупає дядько Якiв промерзлими чобiтьми. - Призвичаїлись навпомацки ходити? А чого долiвка осiла - не вiд багатства?
- Та нi, вiд злиднiв. Вони вночi гарцюють по хатi i все питають, коли ти прийдеш i потрясеш калиткою, - оживають бiсики в батькових очах. - Щось ти, Якове, дуже веселий сьогоднi. Обдурив когось?
- А щоб тебе! Пiзнаю свого правдивого брата, - засмiявся дядько, i засмiялись на його виду усi вiспинки. Але чоловiк не журиться ними, а iнодi з усмiхом i каже: - Мав собi колись нiчого обличчя, та дiдько пiдлатав його решетом.
- То звiдки до тебе радiсть прийшла? - насмiшкувато допитується тато i навiть на мене дивиться веселiше.
- Питаєшся, звiдки радiсть прийшла? От з цих шести пальцiв, - простягнув брат братовi обидвi руки. - Хоч вони й сироти, а не зледащiли, i щось у них таки є. Сьогоднi прискочили до мене з Лiтина, щоб я поворожив бiля нового млина. Там, кажуть, до мене якийсь навiть iнженер порався i нiчого не зробив. А хтось i здогадався послати за Яковом! - Дядько аж пiдростає посеред хати.
- I як? - усмiхнувся тато.
- Таки полагодив! - завзято гупає чобiтьми дядько Якiв. - І за неповний день заробив дурнi грошi - аж десять карбованцiв срiблом. Ще й могорич поставили.
- Аж десять срiблом?! - не повiрила мати.
- Перелiчiть! - Дядько повагом виймає з кишенi чорну, мов кротеня, калитку й величним рухом кидає на скриню. - Бери, Панасе, на корову!
Вiд цього дива у матерi випав починок з руки, i вона, певне, вже побачила в торзi свою корову.
- Спасибi, Якове, спасибi, - зникають бiсики з батькових очей. - А я вже грiшив на тебе.
- I варто було, - смутнiє дядько. - Багато, ой, багато лепу наросло на моїй душi, iнколи й вимиваю його, а до кiнця вимити не можу... От сам скажи: нащо менi було забирати батькову катрагу? Хiба своєї не маю? Так нi, змiзкував забрати i залишив рiдного брата з однiєю клунею, ще й копiйку його хотiв утаїти. То не батожити мене за це? От сьогоднi я каюся, а завтра знов таки за це саме вiзьмусь.
- То скрути свiй норов, Якове, поки вiн тебе не скрутив, - з жалем глянув батько на брата.
- Не можу скрутити його, - аж зiтхнув дядько. - Вiн, клятий, мiцнiший за мене.
- I чого?
-

читати