Завантажити

поменше витрушуйте регiт, бо аж завiтрило, - муку розвiє!
Уже присмерк обсiяв снiги нiжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вiтряка перелопачували вiтер i снiг, поперед мене в долинi готувалися до весiлля верби-нареченi, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. I от уже зникло це око, поголубiли верби, поголубiла дорога, крiзь снiг туманом дихнула долина, а я собi йду та йду по самiй серединi раннього вечора. I легко йти моїм ногам по землi, i легко летiти моїм думкам по всiх свiтах...
От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко менi саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю i везу його аж до неба. Отут треба зiбрати всю силу, пiдважити сани i в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утiшались i люди, i худоба, i поле, i рiки, i лiс.
I поки я обмiрковую, як буду пiдiймати сонце, як потiм загляну в його оселю, позаду неждано обзивається смiх. Я оглядаюсь i на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.
- А хто це на дурничку причепився до саней?! - гримаю на хустку, що прикрила мiй клунок.
- Хi-хi-хi, - озивається придушений смiх.
- Ану, покажися - побачимо, кого веземо! - грiзнiє мiй голос.
- Це я, - пiдiймає голову Люба i так заливається смiхом, що на її хустцi починають танцювати пацьорки. Далi школярка зiскакує з санчат i аж перехитується од реготу.
- Отак весело?
- Таки весело! - аж пританцьовує Люба позаду санчат.
- Сльота!
- Вiд сльоти чую, - нiчутiнку не ображається дiвчина.
- Звiдки ж ти взялася?
- З хутора вiд своєї тiтки Софiї йду, вiд тiєї, яку викрав дядько Василь.
- Викрав?
- Еге ж, бо в них така любов була, як у пiснях. А батьки тiтки Софiї стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночi викрав її в однiй сорочцi. I нiчого-живуть собi, як люди... Я ще здалеку побачила тебе, пiдкралась, примостилась на санчата, а ти навiть i не почув.
- Теж менi вага, - зневажливо кривлю губи. - Скiльки вас на фунт iде?
- I не задавайся! - пiдходить Люба до мене i вхоплюється рукою за мотузок вiд санчат.
- Краще сiдай - пiдвезу!
- Тобi ж тяжко буде.
- Комарем бiльше, комарем менше - все одно.
Спочатку я вiз Любу, потiм вона таке зморозила - що пiдвезе мене! От було смiшно! А далi ми виїхали на пагорб i почали спускатися втрьох - я, Люба i клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканнi - це внизу з розгону вивалитись у снiг. От i почали ми вилiтати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його бiля верби, - i нам удвох стало краще i їхати, i падати, i пiдiйматися, i обтрушуватись.
Уже зорi засiяли небо, уже мiсяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах вiд спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос дiда Данила.
- Що вiн тiльки подумає про нас? - сполохано запитала мене.
- Та доброго не подумає, - погодився я, i ми чимдуж помчали в село, що вже низом вигойдувало тiнi, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись, Люба сказала:
- Ти б колись, Михайлику, i до нас заскочив. Iдеш собi з ковзанки, то й заверни в наш двiр.
- Якось i заверну. А кiзочка у вас i тепер живе?
- Живе, бо куди ж їй з перебитою нiжкою? I сiрi курiпки у нас є. Їх дуже хотiв купити дядько Сергiй. Йому, скаженому, хотiлося вкинути їх у суп. А мама не продала, - хай собi живуть! I принеси менi щось читати, а я тобi яблук дам. У нас навiть тiролька французька є, щiчки у неї червонi, прямо, як у дiвчини.
- Як у тебе?
- У мене ж смаглявi... У-у-у, противний, - уже спiдлоба глянула на мене i ображено вузликом випнула уста.
- Це ж я пожартував.
- Знаємо, знаємо тебе, просмiшника. У вашому роду всi насмiшкуватi.
- Еге ж, - погоджуюсь я. - I найгiрше, усi самi себе не жалiють: тнуть язиками, як ножами.
- Це ви такi, певне, вiд природи, - посмiхнулася Люба. - Iди здоров.
I я пiшов. А коли оглянувся, Люба ще стояла бiля хвiртки, оббивала з чоботят снiг i дивилася менi вслiд. Нi, вона таки славна дiвчина, хоч i рiдкозуба. Бiля ворiт мене вже чекали i тато, i мама.
- Доклешняв? - насмiшкувато запитав батько.
- Та якось дотарганився, - поважно вiдповiв я. - На вiтряку завiзно було.
- За цей час можна було б i коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв?
- Та вiн, певне, з усiма горбками i собаками здоровкався, - посмiхнулася мати.
- Або на ковзанках чоботи дiрявив, - додав тато i так подивився на чоботята, що мої ноги обсипало жаром.
- Ще дитя воно, - заступилася мати, - та все одно вже маємо помiчника.
- Авжеж! - насмiшкувато погодився батько, iз розмаху вихнув мене вгору й посадовив на своє плече. Я з несподiванки зойкнув, обома руками охопив його шию, а до мене крiзь коване гiлля ясенiв наближаються найкращi зорi мого дитинства i притишений спiв отих далеких лебедiв, що назавжди залетiли в мої сни i життя.
 
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
Тепер,

читати