Завантажити

картопля, вивалюємося у снiг, а зверху нас накриває сiно, i рожни, i дошки, що повилiтали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя - як воно там, а до мене водночас долiтають два голоси:
- Тпру, тпру, змiї!
- Хiба ж ти чоловiк? Хiба ж у твоїй голомозинi тримається розум? Чи ти покалiчити-осиротити дiтей найнявся? Дiточки, лебедята мої, чи ви живi-здоровi?
Коли я, обтрушуючи снiг i сiно, пiдводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу i. вкрай обурену тiтку Ликерiю. Тепер з неї сипався снiг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслi рум'янцi.
- Хiба ж я вiдав, що вони такi? - справдовується провинник. У нього навiть вуса посмутнiли. - От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих змiїв нiяк не змiг. Та за цi лошата ми з тобою, голубко, озолотимось вiд голови до самiсiньких п'ят.
- Аж до самiсiньких п'ят? - враз подобрiшала тiтка Ликбфiя і чогось зиркнула на свої закаблуки.
- Ще й за п'ятами трохи лишиться, - не моргнувши, запевняє дядько Микола, i ми всi починаємо смiятись.
- I що ви скажете на це? - примирливо розводить руками тiтка Ликерiя. - Самi бачите: чоловiк у мене-як дуб, а розуму в баняку - з жолудь.
- I нащо мої слова красти? - не сердиться, а посмiхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сiно. - Сiдайте, сiдайте, на щастя, не обломились.
- Ви собi як хочете, а я пiшки, бо ти, нерозсудливець, i душу на цвинтар завезеш. - Тiтка Ликерiя рiшуче обминає санки й прямує додому.
- I нащо трудити ноги, коли своя худобина є? - дивується дядько Микола, торкається рукою потилицi, а далi звертається до нас: - А ви, збитошники, теж пiшадрала додому пiдете?
- А ми, дядьку, з вами хоч на край свiту, бо так ще нiколи не їздили.
- Правда? - радiє дядько Микола, i щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приiмленому виду.
- Правда, дядьку.
- Ну, спасибi, спасибi, - дякує менi, хоча б треба було зробити навпаки.
Пiсля цього дядько Микола поважнiє i вже без вiтерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об рiжок комори оте, з
рукавицю завбiльшки, порося, на якому має бути сало аж на двi долонi.
Дядько Микола одразу дiстає вепра кiнчиком батога:
- Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?
Безпардонник кувiкнув, вiдскочив убiк i здивовано задер на дядька рожевого п'ятака.
- Красивий, красивий, - пiдхвалює його дядько, а нам з Iваном знову стає весело.
Вiд дядькової оселi я проворно вискакую в завулок i мету на ковзанку - землi пiд собою не чую. Заяча шапка спадає менi на очi, я поправляю її помахом голови i мало не налiтаю на батька. Рослий, широкоплечий, вiн легко йде по землi, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповiльнює ходу i примружує одне око, оте, в якому й побiля якого найбiльше назбирується насмiшки.
- Ти куди отак метеш?
- Чого це мету?
- А хiба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знiмається?
- Я назад не дивлюся.
- Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком--i на ковзанку?
- Чого скоком-боком? Я прямiсiнько-прямо iду собi.
- Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лiд, а другий на шевця. I тобi ще не надокучила ковзанка?
- Чого б вона мала надокучити?
- Ти ж туди ходиш, як пiп до церкви. I за що тiльки тебе вчителька хвалить?
- А ви й не знаєте? - вiдповiдаю смiливо, бо тато, бачу, в гуморi.
- Нi, поки що не знаю.
- То пояснити?
- Пояснюй.
- За те, що в моїй головi меншає полови.
- От чого не бачу, того не бачу. Я роблено зiтхаю:
- Зблизька, тату, завжди гiрше бачиш, особливо в свого.
- Яким же ти язиканем ставi - дивується i посмiхається батько, i посмiхаються усi темнi крапки в його сiрих очах. - А тепер - гайда додому.
Радiсть одразу наче вiтром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи кваснiють.
- Чого це знову додому? Я ж тiльки-тiльки з дому. I дров нарубав, i Обмiннiй сiна заложив, i мамi води принiс.
- Не переробився?
На цю каверзу я вже й не знаю що вiдповiсти, але так менi стає гiрко, що й не кажiть. Батько це помiчає i вже говорить лагiдно, без насмiшки:
- Треба, Михайлику, змолоти гречки, - поворухнув на плечах свого кулика.
- На жорнах? - питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобi аж усерединi вихається.
- Нi, на вiтряку.
- На вiтряку? - оживаю трохи. - Ми з вами поїдемо на вiтряк?
- Поїдеш, синку, сам, бо менi зараз треба йти на роботу. Найнявся - продався, - i тато посмутнiв. Тепер вiн аж вилузувався iз шкури, щоб заробити на корiвчину.
- На чому ж я поїду?
Тато зганяє з очей далеке видiння i насмiшкувато зиркає на мене:
- Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.
- Аби ж ви так завжди казали.
- Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?
- Еге, догадаєшся,

читати