Завантажити

- Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "полiт", тому вона i є високою наукою.
Це пояснення задовольняє i Уляна, i мене, i школярiв. А щоб зовсiм не забрехатися, я швидко вскакую в школу, i тут мене в коридорi стрiчає Люба.
- Михайлику, це ти?! - дивуються i чогось так радiють її карi очi, що й мої починають усмiхатися.
- I ти вже прийшла до школи? - не знаю, що сказати їй.
- Я перша прийшла, - i обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собi й дрiмають на темних мочках вух дiвчинки. - Все боялася, щоб не спiзнитися.
- А може, ти хотiла всiм сережки показати?
- Безсовiсний, - вiдстовбурчує вузликом рожевi уста, але одразу ж перестає гнiватися i таємниче каже: - Я тобi щось принесла. Знаєш що?
- Звiдки менi знати.
Коридором пробiгає Цибуля. Вiн нагло зупиняється бiля нас, нахабнувато заглядає менi i Любi в очi й багатозначно каже: "Ги".
- Ти чого? - одразу накостричився я.
- Бо щось знаю, - хитро дивиться на мене й Любу. - От розкажу всiм хлопцям.
- Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? -скривджено забринiв Любин голос, а сполох тiнями затрiпотiв у її очах. - Що? Цибуля вдоволено засмiявся, показав нам язика:
- Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
Образа, обурення i гнiв зiрвали мене з мiсця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навiть дивуюся, як вiн, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолудi, стрiлянi гiльзи, старi пера, огризки олiвцiв i олов'янi пломби. Оце добро, певне, i врятувало нас вiд бiйки в перший день навчання.
- Пусти! - раптом заскиглив Цибуля. - Он розчавиш перо.
- А набрiхувати будеш?
- Н-не буду! На дiдька ви менi здались. Уже й пожартувати собi не можна.
Я випускаю Цибулю. Вiн швидко визбирує своє добро i знову бiжить на подвiр'я. Чи ж буде вiн там розповiдати брехнi?
Люба зневажливо подивилася йому вслiд i довiрливо сказала менi:
- Ти, Михайлику, не журись. Що нам вiд такого заводiя чекати? Ось пожди мене трошечки, - я зараз! - Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. - Здогадався, що в мене?
- Де там.
- Дивись! - i Люба простягає менi кiлька зошитiв у барвистих обгортках. - Це твоїi.
- Чого ж вони мої?
- А хто рвав липовий цвiт?
- То ж я тобi так пособив. Та й скiльки його нарвав.
- От якраз на цi зошити i нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
Вагаючись, беру зошити:
- Тодi спасибi.
- Пиши на здоров'я, - точнiсiнько, як дядько Себастiян, каже Люба. Чи, може, вона почула вiд нього цi слова?
- То заробила ти срiбного карбованця?
- Таки заробила. Михайлику, а завтра пiсля школи пiдемо по гриби? Я найшла таке мiсце - однi боровики, i тугi, наче камiнцi. Моя мати уже насушила кiлька в'язок. Пiдемо?.. Чи тепер тобi вже не з руки?
- Чого ж, пiдемо.
- То й добре, - чого нам боятись пустобреха...
У цей час задзвонив дзвiн уже на урок. Ми кинулись до своїх класiв, що гудiли, неначе вiтряки.
I от на порозi стає наша учителька. Вона так несе усмiх, що, здається, посмiхається кожному з нас. А слова її й досi, через сорок рокiв, обзиваються моєму привечiр'ю:
- Дiти, ви всi пiдросли на сонечку i дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цiкавого, нам треба узнати...
Другого ранку я рубав мамi дрова, коли чую - нашi ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязi, розгойдується собi й усмiхається менi.
- Ти чого, дiвко, гойдаєшся? - вганяю сокиру в колоду i йду до ворiт.
- Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, - вони скриплять у кiлька голосiв, а нашi мають лише два голоси.
- I дослухалась! - Скiльки я чув скрип наших ворiт, а нiколи й не подумалось, що вони мають кiлька голосiв. - Ти й сьогоднi першою в школу прийшла?
- Я сьогоднi, Михайлику, в школу не йду, - каже таємниче, а погляд її аж зорiє. - I по гриби ми сьогоднi не пiдемо.
- Це ж чого?
- Бо вчора до тiтки Василини приїхав головний над спiваками, i вiн нас на кiлька день забирає до Вiнницi.
- I ти їдеш? - обiзвався жаль у мене.
- Їду, Михайлику. Я там справжнiй театр i трамвай побачу. Це я прибiгла попрощатися з тобою. Вже пiдвода на шляху чекає мене.
- Ти ж скорiше приїжджай.
- Це вже як головний над спiваками скаже. Так хочеться побачити мiсто. Там нi в однiй хатi немає каганця - скрiзь електрика свiтить. Прощавай, Михайлику.
I вона, погойдуючись, мов очеретинка, пiшла назустрiч своїй долi, бо настало таке врем'я.
 
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
День тепер куций, мов заячий хвiст. I все одно менi так добре в ньому, що й не кажiть, а особливо тодi, як вислизнеш iз хати - i на ковзанку. Ось там уже розкiш i воля - до самої зорi! Якось веселiше стає навiть од згадки, як пiд тобою гуде i посвистує лiд; ну, а як опiсля, коли

читати