Завантажити

Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.
"Як же тебе зйати?" - питаю.
"Себастiяном".
- Ой! Це не дядько Себастiян з нашого села?! - аж скрикнув я"
- Та вiн же! - вiдповiв дiд Корнiй.
- Життя... - сказав тато, i, здається, я вперше почав розумiти, як багато криється за цим словом...
- Привезли ми ту зброю гарненько в лiс. Ото радостi було! Пiдiймали мене партизани на "ура" i все, що в дiдовiй торбi лежало, поїли: голоднi були - страх! Погомонiв я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.
"Ви ж, тату, домовину викиньте", - каже менi, прощаючись.
"А ти її робив, щоб я викидав?"
"Хоч i не робив, та подумайте, хто вас буде зустрiчати".
"Я її краще десь сховаю, щоб нiякий дiдько не знайшов".
Та й поїхав поволеньки. Думав собi, гадав - i пожалiв кидати труну. В'їду в село iншою дорогою, та й годi. Пiд'їжджаю до села iншою дорогою, а на мене вiд крайнiх хат вилiтає двоє вершникiв. Я тiльки побачив, як блиснули шаблi, як розкраялось сонце на них, i закрив голову руками. А що вже далi було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денiкiнцi в домовину, ще й вiком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як надi мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тiльки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали спiвати такої жалiсної, як архирейська пiвча в соборi. "То це ще не гiрше, - думаю собi, - значить, у рай душа йде, - i розплющую очi.
А в моїй хатi i за столом, i на лавах, i на порозi, i на припiчку сидить розчервонiла рiдня i жалiсно виводить:
 
Та забiлiли снiги,
Забiлiли бiлi,
Ще й дiбровонька,
Та заболiло тiло,
Бурлацькеє бiле,
Ще й головонька...
 
"Безсовiснi, - кажу їм стиха. - Я ж думав, що менi янголи спiвають, а це ви, трясця вашiй матерi, уже й напитися на дурничку встигли".
I, думаєте, усовiстив їх? Одна тiльки стара заплакала, а всi, як навiженi, почали реготати, радiти i навiть чарку пiднесли, i закуску теж.
- I ви тодi випили, дiду? - засмiявся тато.
- А що мав робити? Випив, але не закушував i попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене пiд грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання... I все було б нiчого, якби костоправи краще руку склали - випадає з неї серп, хоч що роби.
- Діду, а як ваш син тепер поживає?
- Та поживає: у Харковi в начальствi ходить, телеграми дiду б'є, а в село рiдко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.
- Поїдете?
- Та, мабуть, як обсiюсь, поїду. Внука ж маю там, невiстку. Людей лiкує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлiбороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє - бiльш за мене жне, ще й хитрує.
- Як це вона хитрує у вас? - недовiрливо засмiявся тато.
- Знає мою гордiсть, то крадькома свої снопи на мою загiнку переносить. Хiба ж це дiло? - i старий поворушив посивiле багаття.
З нього посипались iскри, їх стало багато-багато - i в очах, i коло дiдового воза, i по всiй долинцi, i чогось небо наблизилось до землi. Потiм хтось пiдхопив мене на руки i почав гойдати, наче в колисцi, а поперед мене з'явилися воли дiда Корнiя, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: "Спать пiдем, спать пiдем..."
Ще сонце тiльки-тiльки пiдвело свiй вiнець, ще сизо i синьо туманились роси, коли мене розбудив тато.
- Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.
- Я зараз. А де ж дiд Корнiй?
- Вiн уже, мабуть, перший снiп зв'язав.
- Чого ж ви мене ранiше не збудили? Я б йому спасибi сказав. Тато сумно усмiхнувся:
- Жалiв, дитино, бо хто тебе потiм, як одкотишся од нас, пожалiє у свiтi?
- Ой таточку...
- Бiжи, бiжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде. Ми приїхали на свою десятину трохи пiзнiше за матiр. Вона з вузликом у руцi, з серпами на плечi вже стояла бiля жита й виглядала нас.
- Гарних маю собi женцiв, - наче докiрливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пiлочку. - Бери, Михайлику, свого. I радiсть i острах знову охоплюють мене.
- Поглянь на схiд сонця i починай на щастя жати. Ось я набираю повнi очi сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки березки, шарх серпом - i кладу на рiв.
- Бiльше, бiльше нагинай стебло, щоб не порiзатись, - каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмiнну.
Я так i роблю, як радить тато, а вiд хвилювання мене аж кидає в жар.
- От i дочекалися женчика собi, - пiдхвалює мене мати й сама припадає до росистої ниви.
Її похвала пiдбадьорює мене, я вже вiльнiше починаю орудувати серпом, вiльнiше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й пiт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились бiля самої землi, - i знову за роботу.
- Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, - озивається тато. - Не поспiшай так

читати