Завантажити

ходiмо собi до веселки.
- А чого ж, це нам по дорозi, - кажу повагом, хоча добре знаю, що до веселки людина нiяк не може дiйти.
- Михайлику, а куди веселка дiвається взимку?
- Напевне, забирається у якусь оселю на небi i там зимує собi, як твiй борсук у землi.
- Ой, тримайте мене, бо впаду, - захиталася Люба вiд смiху. - Ти довго думав, поки таке зморозив?
- Нi, це я не думавши.
- Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмiнна робить?
-Мабуть, забралася в шкоду, як тiльки вона умiє, - спохмурнiв я.
- То мерщiй бiжiмо до неї! Капосна-таки твоя Обмiнна. Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тiнню майнула кiзочка. Я навiть помiтив її велике перелякане око. I в цей час гримнув пострiл. Кiзочка, надломлена, повалилася на землю.
- Ой, менi страшної - зойкнула Люба i притулилась до мого плеча.
Я нiчим не мiг утiшити дiвчинку, - менi теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергiй i кинувся до своєї здобииi. Ми з Любою теж побiгли вперед, i те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кiзочки востаннє пiдпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко i гусло на травi - кiзочка була матiр'ю.
- Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! - боляче i гнiвно скрикнула Люба.
Дядько Сергiй, витираючи мокрим заяложеним рукавом пiт з обличчя, посмiхнувся:
- М'ясця солодкого роздобув. Це королiвський харч! Захочеш свiжини - приходь на вечерю до нас, заманеться солонини - через мiсяць заглянь. Я не скупар, - розщедрився чоловiк i чоботом поторгав кiзочку.
- Ми зараз же побiжимо до дядька Себастiяна i розкажемо йому...
Дядько Сергiй здригнувся, витрiщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнiв:
- Ти що варнякаєш?!
- Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!
- Ти здурiла, дiвко? Своїх будеш топити? Я i тобi, i йому покажу дядька Себастiяна! - Але раптом його очi втихомирились, прикушуючи гнiв, вiн знову посмiхнувся, полiз рукою до кишенi. - Ось краще вiзьми собi срiбного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамницi.
- Не треба менi ваших грошей!
- Треба, треба. Хiба ж я не знаю? - І дядько Сергiй силомiць втиснув грошi в Любину руку. - Будеш мати собi тих зошитiв аж на цiлий рiк. Це ж карбованець!
На обличчi Люби спалахнули червонi плями.
-Хай вiн пропаде вам! - дiвчинка вiдхилила руку i жбурнула грошi у лiс.
- От забiсована порода! - вилаявся дядько Сергiй i кинувся шукати своє чорне срiбло.
Ми ще раз поглянули на кiзочку; в її оцi згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко.
 
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
Пiд вечiр пiдбилося жито, у дрiмотi сивiє вiтряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко вiд них засумував перепел: "Спать пiдем, спать пiдем..."
О, як, напевне, хочеться вiтряку струсити з себе, з полiв дрiмоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвенiти наколиханим за лiто зерном, а пролитися борошном.
Та притовченi гальма i переднiвок скували силу брата вiтрiв, i вже на його крилi встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вiтряк зерно i слово?..
Навколо ряснiють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорi. I тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житнiй сон у степах.
Ми, наче у снi, їдемо з татом на стависько. Роса i колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пiсню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю лро свiй завтрашнiй день. Який вiн буде для мене?
Бiля самого вiтряка, розгортаючи жита i синiй сон над ними, виходить уся в темному жiноча постать, i спiвуче стрепенулася тиша:
- Добрий вечiр вам.
- I тобi вечiр добрий, Одарко, - статечно вiдповiдає тато, зупиняє Обмiнну. - Пiзненько повертаєшся з поля.
- Пiсля чужої роботи ходила дивитись на своє жито, - пiдходить жiнка до самого воза.
- I як воно?
- Моє в долинцi - ще зелене.
- А ми своє завтра почнемо жати. "Спать пiдем, спать пiдем..."
- I женця молодого взяли з собою? - вдова дивиться на мене й добряче-добряче усмiхається.
- Та й женця взяли з собою.
I так менi славно стає на душi, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. I водночас прокидається острах: чи зумiю ж завтра дiлечко робити? Правда, я не раз для Обмiнної жав хопту, але то бур'ян - вода. А от чи годен буду жито жати?
"Спать пiдем, спать пiдем..."
- А свого серпа маєш, дитино?- вдова аж нахиляє до мене великi прижуренi очi, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки i горе.
- Маю, тiточко. Мама подарувала менi свого.
- То щасти тобi доля бути гарним женцем, i косарем, i орачем, i сiячем, - ласкаво дивиться на мене тiтка Одарка й зiтхає, бо в неї вiйна забрала її косаря i орача.
- Спасибi вам.
"Спать пiдем, спать пiдем..."
- Де ти,

читати