Завантажити

Привiз казки страшнi-страшнi.
- Про вiдьом i чортiв? - одразу ж скривилась i нахмурилась дiвчинка.
- Про них.
- Я цих i слухати не хочу.
- Чого?
- Бо як начитаєшся їх, то так страшно стає самiй у лiсi. - I дiвчинка боязко озирнулася назад, нiби там, за деревами, коловоротилась рiзна погань.
- А от менi й зовсiм не страшно, - вiдчайдушне брешу, а сам згадую, як менi колись уночi чорнi дiдовi штани здалися чортом.
- Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечистi. Мiй тато каже, щоб i я нiчого не страхалась, а я все одно страхаюсь.
- I чого ж ти боїшся?
- Грому, рiзної поганi i сови.
- Сови?
- Еге. Вона увечерi так моторошно кричить, що волосся саме їжаком пiдiймається. I очi її страшно свiтяться уночi. Тодi я забиваюсь у куренi татовi пiд руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвiта! Будять мене то соловей, то зозуля, то iволга, то одуди, а то й роса. Ти щiльникового меду хочеш?
I хоч менi дуже хочеться покуштувати солодкого, але я так вiднiкуюсь, наче щодня маю мед у своїй хатi.
-I даремно, - каже чиїмись словами Люба. - Мед-це здоров'я.
- Ну, коли здоров'я, то попробую.
- От i добре, - показує рiдкi зуби Люба. - А може, тобi i чумацької юшки зварити?
- Та нi, мабуть, не треба.
- От я усе набиваюсь, а ти все вiднiкуешся i вiднiкуєшся. Гордий чогось став... Михайлику, а я тобi щось хочу сказати. - І дiвчинка, оглянувшись, засоромлено подивилась на мене. - Сказати чи нi?
Я теж чогось нiяковiю i теж озираюся довкола.
- Кажи, як маєш щось...
- Ось дай вiдсапну. Тiльки ти нiкому нiчичирк. Чуєш?.. Оце ж учора в моєї тiтки Василини був аж з Вiнницi якийсь головний над спiваками. Вiн такий патлатий i смiшний-смiшний! Як заспiває, то в нього рот стає пащекою - цiле горня влiзло б туди. Вiн привiз тiтцi якiсь ноти...
- I що?
- То тiтка Василина вiзьми та й похвались йому, що я теж гарно спiваю i виводжу пiдголоском. От йому й захотiлося послухати мене. А я все соромилась i соромилась перед городським. Тодi моя тiтка сказала, щоб ми разом заспiвали. I ми заспiвали разом, бо так i легше, i не соромно.
- I що далi?
Люба кумедно вiдкопилила губи, сторчма поставила очi, як той головний над спiваками, i посмiхнулась.
- А далi цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцiлував у кiску, потiм потягнув її i сказав, що я голос!
- А ти йому що?
- А я тихенько сказала: "Спасибi, дядьку". I йому це дуже сподобалось, бо вiн розсмiявся i ще раз поцiлував мене.
- От молодець! - радiсно вихопилось у мене.
- Вiн чи я? - довiрливо запитала Люба.
- Обоє.
На це Люба розважливо вiдповiла:
- Отак живе людина i не знає, що вона - голос. Головний над спiваками обiцяв якось i мене, i тiтку Василину викликати у Вiнницю. Тодi я там i театр, i трамвай побачу.
- Везе ж людям! - кажу я, а Люба починає смiятись. - I що ти тому головному спiвала?
- Журливої: "Ой пiд яром-яром пшениченька яра, в долинi овес". I веснянки спiвала, теж сумнi. А вiн сказав, що в них живуть голоси якихось предкiв. Такий уже розумний чоловiк, що й половини слiв його не второпаєш. Вiн i моєму татовi сказав, що я голос.
- Що ж на це тато?
- Розгладив вуса i сказав: раз таке врем'я, то вiн купить менi новi чобiтки, i я почну їх носити ще до снiгу, щоб не застудити голосу, - розгойдувалась i радiсно лебедiла дiвчинка. - Тато в мене такий смiшний, а хто не знає його, думає, що вiн дуже сердитий. Це вуса роблять його таким: вони в нього серпастi, норовистi i залазять, куди хочуть, навiть до рота. Ходiмо до куреня.
- А що в тебе в торбинцi?
- Хiба не бачиш? Липовий цвiт.
- На чай збираєш?
- Нi, наша кооперацiя приймає його на лiки. От я i зароблю собi на зошити. Назбираю цвiту аж на цiлий срiбний карбованець, бо дуже люблю, коли є багато зошитiв. Давай разом збирати цвiт. У мене в куренi i посушимо, бо на сонцi не можна. Як ти?
- Можна i разом.
- То спершу ходiмо їсти мед.
I в цей час бiля нас ворухнулася чиясь тiнь. Я оглянувся. Бiля самої Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими губами дядько Сергiй - отой, що донедавна ховався у рiзних криївках од революцiї. Вiн втупив у мене важкi зимнi очi й насмiшкувато запитав Любу:
- Кого це ти, дiвко, хочеш медом частувати?
- Добрий день, дядьку, - з гiднiстю вiдповiла Люба.
- Не дуже вiн i добрий: усе мiняється тепер. То кого ж маєш медом пришанувати?
-. Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.
- Зараз не те що малi, навiть старi подурiли: усi чогось грамотiями хочуть стати. А хто ж буде свинi пасти?.. - Дядько Сергiй зневажливо повiв на мене берданкою. - Чий вiн?
Люба сказала. У мисливця одразу позимнiли не тiльки очi, а й усе вузькувате обличчя. Вiн презирливо обдивляється мене з голови до нiг i починає жувати губи:
- Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить у комзлиднях i все щось має проти мене? Га?
Я

читати