Завантажити

далi знялися вгору i змiшалися iз зоряним пилом... Хiба так може бути? Поки подумав над цим, передi мною розступилася хата, село, i я опинився у безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм робити: чи втiкати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи, вигинається, сивiє i отемнюється тирса, а до неї синiм цвiтом прибивається море.
Потiм сон переносив та й переносив мене i до похилого жита бiля вiтрякiв, i до якимiвської загорожi, бiля якої насторожено стояв борсук з борсученятами, i до того лiсу, де вже мене чекали засмученi, мов дiти, красноголовцi. Враз вони заговорили людською мовою:
"Михайлику, не їдь у степи..."
"Хiба ж я хочу їхати?" - кажу до красноголовцiв - i вони розумiють мене, з спiвчуттям похитують своїми шапками.
I в цей час хтось трусонув моє плече.
- Михайлику, Михайлику!
Я прокидаюсь i в дрiмотному мiсячному сяйвi бачу прихиленого до мене батька.
- Чого вам? - пiдводжуся з тапчанчика. - Iще ж зовсiм рано.
- Еге ж, рано, дитино, - погоджується батько. - Ти не знаєш, де мама?
- Мама? - одразу ж зiскакую на долiвку.
- Еге ж, - сумно-сумно дивиться тато у вiкно. - Прокинувся, а її нема.
- Де ж вона може бути? - жахаюсь я.
- Чи не пiшла прощатися iз десятиною? Ну, спи, спи, - тато заспокiйливо кладе руку на мою голову i виходить iз хатини.
Скрипнула хвiртка, а далi забринiли ворота - батько пiшов у поле. Переляканий i розтривожений, я вискакую в затоплений мiсячною повiнню двiр.
Над городами, журавлями i пiдсиненими оселями маревом тремтiв тихий росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. I тiльки на невидимiй левадi не спав деркач. На муравi, пiдпливаючи тiнню, лежала Обмiнна. Вона поглянула на мене, зiтхнула, а в її оцi блиснула чи то сльоза, чи росинка. Сподiваючись на чудо, я в думцi запитую її: "Де ж моя мама?" Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить їй мовчати увесь вiк.
Тодi я вирiшую теж податися в поле. Спросоння загудiли ворота, i я спиняюсь на вулицi пiд тiнями наших ясенiв i вишень тiтки Дарки. Тут я одразу став меншим, а свiт - бiльшим, i мiсячний туманець проростав iз нього i плив по ньому, чiпляючись за городину, тини, дерева. На другому краю вулицi забовванiла постать батька. Я хотiв скрикнути, кинутись навздогiн за ним, та саме щось зашамотiло у пiдтинку. Я подався назад, а на дорогу обережно висунулась їжачиха, в ротi вона тримала маленького їжачка. Прислухаючись до свiту, їжачиха зупинилась, повела головою, а далi перебiгла вулицю, зашарудiла в бур'янi й перебралась у наш город.
Стривожений, зачудований, я дивлюсь їй услiд, прихиляюсь до плоту, а в цей час щось зашелестiло в закутi садочка; звiдти, з тiней, поволi-поволi, похитуючись, вийшла мати. Ось вона пiдiйшла до саблука, притулилася руками i обличчям до нього й щось зашепотiла, перемiшуючи слова i зiтхання. Чи то вона прощалася з деревом, чи розповiдала йому свою печаль? Далi, наче сновида, мати пiшла на город i зупинилася бiля головастого соняшника. Вона теж заговоркла до нього, а вiн мовчки похитував головою, нiби i йому була зрозумiла людська печаль.
I менi здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспокоєний, я усмiхнувся свiту, дiдусевi-мiсяцю, й мене одразу оповиває росяний сон. Вiн так долає мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув, як увiйшла мати, як укропом, соняшником i росою запахли її одiж i руки, що легко вiйнули над моїми видiннями.
Через отой неспокiй уночi я прокинувся ранiше звичайного i став прислухатися до свiтанку.
Я й досi прислухаюся до свiтанкiв! Мене й досi хвилює, як досвiт назбирує ще темнi роси, визбирує з крайнеба зорi, солодко позiхаючи, бреде посеред туманiв, вiдчиняє дверi якоїсь хати-бiлянки, посилає дiвчину по воду, а далi прочинить отi дверi, за якими ночувало сонце, i посмiхнеться, вдоволений своєю роботою. Я й досi стрiчаюся з сонцем у полi, в лiсах чи на рiчцi i привчаю до цього своїх дiтей...
У хату входять батьки i мовчки дивуються, що я вже встав. У мiжбрiв'ї батька зiбрався клопiт, а материнi очi, видно, й сьогоднi купались у сльозах. Поки я це прикидаю в думцi, надворi обiзвалась качка: "Так-так-так".
- Кого б це так рано? - поглянув батько на матiр - видко, йому хотiлося, щоб вона заговорила до нього.
I мати, заглядаючи в пiч, сумно сказала до вогню:
- Хто його знає? Може, Дарка.
Але це iшла не тiтка Дарка, бо в дверi хтось тихенько постукав.
- Заходьте, заходьте, - мати вихопила з вогню коцюбу i поставила в куток.
Дверi вiдчинились, i ми всi з подивом побачили на порозi знiяковiлу Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.
- Добрий ранок вам, - вклонилася Люба.
- Добрий ранок, дiвчинятко. Ти чия? - здивувалася мати.
- Я, тiточко, Люба, - несмiливо сказала дiвчинка i хитнулась, як очеретинка.
- А-а! - одразу ж догадалася мати. - Проходь, проходь

читати