Завантажити

добрiсть.
- Хiба ви колись не розминулись iз нею?
- Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмiшечки хоч на кiнчику язика... То за сiмдесят вiддасте? У мене ж п'ятiрки, як зорi в жнива, - з самого мiсяця вiдлитi.
- I де вони взялись у вас?
- Де? - спохватився дядечко. - Це довга казка. То давайте свою руку - позолочу її. Де вже моє не пропадало!
Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.
Батько поволi спускався згори, а дядечко ще повiльнiше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях i далi - нi тпру нi ну.
- От усi на небi святi бачать, що переплачую! - добрався -таки дядечко до неба та й вийняв з кишенi заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, i жаднюга, як музику, вловив той дзенькiт, посмутнiв, чуючи розлуку з ним. - Так дев'яносто карбованцiв?
- Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.
- Сам бог-отець видить - вiд душi одриваю! - Аж руки простягнув угору, потiм засоромився, бо негоже пiднiмати їх до всевишнього з гаманцем.
Батько похитав головою:
- Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство i грошолюбство вас не до бога, а в слiди безп'ятого.
- Яке там грошолюбство! Чужi грошi й дурень лiчить у снах, - розгнiвався дядечко, i очi його зачерепiли.
Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, i я несподiвано для себе i всiх вскочив у торг:
- Дядьку Володимире, i нащо так торгуватись, коли ви грошi мiрками мiряєте?
В хатi одразу стало так тихо, що пiсня цвiркунiв гримнула, як весiльна музика.
- Що це?! Що?! - сторопiв, розгубився, вирячився i почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила з хатини.
Я принишк, з опаскою придивляючись, як злiсть скаче по дядьковому обличчi.
- Що це? - iще раз повторив дядечко i, хитаючись, пiдвiвся з ослона.
- Нiчого, Володимире. Ну, ляпнуло собi щось перед сном оце дрiмайло. Хiба воно, дурненьке, щось тямкує? - примирливо сказав батько.
- Е, нi, нi! Не дурiть мою голову: я теж розум не в решетi ношу. Це ваш дурноколiнний глум, усi вашi баляндраси та пересмiшки обiзвалися в ньому! - виснув гiсть. - Я завжди знав, що ви на мене маєте зазубень. I хлопця назублюєте на мене! Я теж!.. Я... я... я!.. - дядечко тремтячою рукою всунув гаманило в кишеню i, захлинаючись од обурення й образи, вилетiв iз хатинки.
- Оце д сторгувались, оце випав скупецький вечiр, - сказав спересердя сам собi тато й змiряв мене тими очима, в яких i слiду не залишилось од бiсикiв. - Ну?
Я знiтився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим "ну", i мiркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.
- У тебе, збитошнику, очi не попеклися од сорому? Клiпнув я повiками раз, клiпнув удруге - переконався, що очi не попеклися, i далi анiтелень.
Тим часом iз клунi ввiйшла мати, стала бiля печi, не то посмiхаючись, не то кривлячись.
- Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? - строго допитується тато. - Витрутив дядька i мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!
- А що ж менi казати? - знизую плечима i знов клiпаю повiками - нi, очi таки не попеклись.
- Звiдки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко грошi мiрками мiряє? Ти в нього, може, спiльником при цьому був?
- Нi.
- Значить, не був спiльником, - встановлює батько iстину. - То де викопав отаке?
- Як скажу, ви ще бiльше гнiватись будете.
- Куди вже бiльше. Не мни своє слово - кажи!
- То ви ж самi це казали про дядька Володимира.
- Я? - здивувався, нахмурився батько i несподiвано посмiхнувся. - Таки говорив! I хоч ти, заводiяко, маєш вуха, як розваренi вареники, але чого встряв у розмову дорослих? Чого?
- Я ж, тату, хотiв допомогти вам, - мимоволi торкнувся руками до своїх зобиджених вух.
- Дочекались помiчника! От нема кому хворостити босонога! - батько посварився на мене пальцем, а далi зирнув на маму. - Це не ти його настренчила?
- I таке ви скажете? - неначе з докором похитав я головою, бо вже видно було, що менi сьогоднi не перепаде по зашийках. - Хiба ж я не знаю, як у нас мiряють грошi?
- А як? - зiтхнувши, поцiкавився батько.
- У нас чиїсь грошi мiряють, наче картоплю: i возами, i мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками...
- Ох, i мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це колись не вiдповiдала вона: лихо завжди за розумних чiпляється. - I вже з усмiшкою звернувся до матерi: -А бачила, як цей засядько дременув iз хатини?
- Та бачила, - зiтхнула мати, постелила менi постiль i, зажурено посмiхнувшись, сказала: - Спи, дитино, хай твоя доля росте...
Як гарно забринiли менi цi слова, наблизили до нашої хати-клунi долю, оту вiдлюдкувату жiнку, що не дуже поспiшає зустрiтися iз людьми.
Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, i в свiй сон захопив материнi сльози. Вони спочатку нiби падали на землю, а

читати