Завантажити

усмiхнена Люба. Широка полотняна спiдничка дзвоником кружляє навколо її босих нiг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добiгає до Обмiнної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:
- Ти приїхав?
- А ти не бачиш?
- Авжеж, бачу! - радiють її карi, з краплинками роси очi, радiє потрiсканий вузлик губiв i ямка пiд ним. - До мене приїхав чи по дорозi?
- По дорозi.
- А чого б не до мене? Все б веселiше було.
- Та до тебе, - зiскакую з коняки. - А чого ти ногами чечiтку вибиваєш?
- Бо зрадiла тобi. - Люба об спiдницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, i простягає крихiтнi, червонi вiд суниць пальцi. - На добридень тобi.
- На добридень. Ти сама тут?
- Сама-самiсiнька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в свiтi.
- I що ж ти робиш у свiтi?
- Суницi по лiсах збираю, - поправляє крамну блузку, на якiй окастi гудзики ображено понадимали щiчки. - Її зародило в цьому роцi, як роси!
- Як роси?
- Ну, чуть-чуть менше.
- Чом не в загорожi збираєш?
- Щоб траву не витолочити, - по-господарськи вiдповiла дiвчинка, напнула на голову хустку, по якiй хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.
- А в тебе коси пiдросли.
- Що мої, - байдуже махнула рукою, але враз i посмiхнулася: - От у нашої тiтки Василини коси! Аж виспiвують на плечах i прямо золотом стiкають, хоч пiдставляй жменi пiд них...
- А це правда, що тiтка Василина втекла вiд свого чоловiка?
- О! Пусти брехню дрiбну, наче мак, а виросте завбiльшки з кулак! - обурилась Люба. - Є ж такi чорноротi! Їх дуже гризе заздрiсть, що тiтка Василина аж у вiнницькiм театрi спiвала. От вони, безголосi, i тiтчин голос применшують, i дядька пiд'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?
- Нiколи було, все з хатиною воловодились, - набиваю собi цiну i починаю путати Обмiнну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
- I як тепер хатина?
- Краще не питай! - зневажливо вiдкопилюю губи. - Повнiсiнько понабивалося худоби.
- Таке скажеш! - Люба здивовано повела плечем. - Якої це худоби?
- Та цвiркунiв. Так уже всi ночi виспiвують, наче до весiлля готуються.
- І в нас цього непотребу колись було стiльки, хоч хурою на ярмарок вивозь.
- Що ж ви зробили?
- Вивели. Тато ходив до однiєї баби-шептухи, що в Майданських лiсах живе. У неї повна хата рiзного зiлля i корiння. От ця баба травами i водою нищить усяку нечисть i помагає бджолi. А як вона шепче! - Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очi й по-старечи зашепотiла: - "Прийди до води - воду поздорови: здорова була, водо, i ключi новi - трутовi. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала пiски, i корiння, i кремiння, то я просю води сiєї для помочi моєї".
- Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, - здивувався я. ,
- Бо кiлька разiв чула, як вона шепче. А ти знаєш - наш борсук розжився на дiток!
- Е?
- Справдi.
- I що вони роблять?
- А що їм робити? Лежать собi у норi i попискують. Хочеш - послухаєм.
Ми повз вориння побiгли до лiсу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу i тiнi.
- Тiльки тепер тихенько-тихенько, - приклала дiвчинка пальця до уст, i ми навшпиньках почали наближатись до житла звiрини, вiд якого тягнувся темний ланцюжок слiдiв. Не доходячи до загороди, вiн роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, i зараз не навiдувався до яблунь i кислиць.
Люба, оминувши нору, обережно опустилась на колiна, приклала вухо до землi й зашепотiла:
- Ось тут слухай - вони якраз пiд нами вилежуються.
- Ти ж звiдки знаєш?
- Вухо розшукало мiсце... О, чуєш?
- Нi.
- Мiцнiше притискайся до землi. Чуєш?
- Не знаю.
Земля обзивалась до мене не то шарудiнням, не то попискуванням, i все одно страх як цiкаво було прислухатись до її таємницi, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.
А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так - народжується в темрявi i гине в темрявi? От кому нiяк не позавидуєш.
- Наш дядько Сергiй ще минулої осенi хотiв убити борсука на жир, а тато не дали, i дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на свiтi нi борсука, нi його дiток? Правду кажу, Михайлику?
- Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах вiд революцiї.
. - Вiн i тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пiзнього вечора залишився тут, ми б побачили усiх борсученят. Вони такi смiшнi. Повилазять з нори i принюхуються до всього, навiть до мiсячних плям, наче вони пахнуть.
На старiй, оброслiй скрипухом березi зацокала вивiрка. Люба пiдвела голову догори, розшукала цiкавого звiрка, посмiхнулась i сказала:
- Добридень, бiлочко.
Звiрок ворухнув ушима i, дивлячись на неї, спустився нижче.
Але на галявинцi, вигойдуючи на спинi човники вух, з'явився заєць-перелiток. Вивiрка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма

читати