Завантажити

одразу ж прикладає кулака до уст.
- Ви за чимсь, Володимире, прийшли? - не випускає мати клубка розмови.
- Дiло до вас є, Ганно, не таке й велике, але дiло, - впiвголоса каже дядечко, а в чверть ока зирить то на матiр, то на батька.
Цей химерний погляд спочатку дивує мене, а потiм я теж приплющую очi й так само починаю дивитись на дядечка, як вiн дивиться на батькiв. Тепер неспокiйнi брови i великi випнутi повiки дядечка бiльшають, стають зовсiм схожими на равликiв, що виглянули iз своїх хаток.
- Яке ж у вас дiло? - допитується мати.
- Оце ж ви отримали яку не є, але свою дiдизну, свою пайку, - дядечко поволеньки-поволеньки, наче з гамана червiнцi, видобуває з себе слова.
Вiд цiєї мови батько насторожується, а в матерi сполохано прокидається надiя: а раптом дядько Володимир роздобриться i позичить нам грошей на телицю? Це ж сьогоднi, переказували, вiн бiдкався на людях, що ми лишились без хати.
- Скiльки тiєї дiдизни-одна клуня з чотирма вiтрами, - зiтхнула мати.
Батько зневажливо вiдстовбурчив пiдрiзанi вуса, а мати для нього стулила губи в оборочку: мовляв, i не здумай випускати своє слово. Вiд цього на батькових очах знов натiнились бiсики. Але вiн так зшив уста, наче й не думав їх розтуляти до якогось великого свята.
- Аби це, замiсть чотирьох вiтрiв, хоч двоє коней або корiвчина була. - На широкiм дядечковiм виду промайнуло щось подiбне до спiвчуття. Це ще бiльш обнадiяло матiр, яка i в снах марила своєю корiвкою. - Та все в руцi божiй.
- І в своїх руках, - не витримав необачний тато, але перехопив вiд матерi такого косяка, що аж пригнувся, неначе вiд грому.
- I це суща правда, - погодився дядько Володимир i вже в пiвока поглянув на свої черпакуватi руки, що теж розкошували не в перснях, а в мозолях. - Так от я й кажу: отримали ви. Ганю, дiдизну, а, либонь, i не знаєте, що на вашому городi стоїть моя груша...
Щ слова, неначе обух, приголомшили матiр.
"А що я тобi казав? - очима промовив до неї тато i вже здивовано запитав дядька Володимира:
- Це ж яка ваша груша?
- А у вас їх скiльки в городi? - теж здивувався дядечко, махнув рукою на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка. - Ось ця.
- Чи не скажете, чоловiче, як це на нашiй землi виросла ваша груша? - витрушуються бiсики з батькових очей, i не злiсть, а презирство прокидається в них.
- Просто. Вам, Панасе, може, i невзамiтку, що цю грушу садив мiй дiд.
- Восени чи весною?
- Восени, як тепер пам'ятаю. Тодi саме дощило, а мiй дiд все примовляв: "Як дощ плаче, то млин скаче". Я пам'яткий, Панасе.
- Чому ж ви, пам'яткий, ранiше не згадали про грушу?
 
- Не було такої нагоди, а сьогоднi випала.
- Найшли свою добру годину! - забринiв обуренням журний голос матерi. - Ще вiд дiдової хати вiтер не розвiяв порохно!..
- А яке менi дiло до чийогось порохна? Кожен шукає свою годину, - це його право! I кожен, скажу вам по правдi, добрий тiльки для себе. Мировий пожар є мировим, а груша моя, - круто лягає упертiсть на дядьковi щелепи. - Ну, а коли вам це дiло з грушею невпам'ятку, то, може, покликати свiдкiв? То я за шапку i одразу ж до людей.
На вiях i устах матерi затремтiла печаль:
- Чого ж ви хочете, Володимире, в свою добру годину?
- Зрубати дерево.
- А не дiждете цього! - скрикнула мати, яка раднiше б себе, а не грушу пiдставила пiд сокиру.
- Чого це не дiждусь? - позлiшав дядько Володимир. - Що я, в бога теля з'їв?
- Я не знаю, що ви їли в бога, а грушi не з'їсте! - скам'янiла в гнiвi мати.
На перепечених щоках дядька Володимира з'явились першi мiдяки рум'янцiв:
- Iч! Вам, бачу, дармового захотiлося? Ви собi прикидаєте: як нова власть потурає вам, то й груша залишиться за вами? Так я теж маю некупований характер: скорiше вiдхорую, а свого не подарую. От як!
- Чому ж ви ранiше не рубали, не катували грушу? - i бiль, i обурення закипали в материнiм голосi. Вже одна думка, що нове господарювання почнеться смертю дерева, жахом сповнювала її вселюблячу душу.
- Ранiше не квапився, бо мав собi оренду вiд дiда Дем'яна. У мене все по-чесному, у мене кожен цвях знає своє мiсце.
- Яка ж це була оренда? - ще надiялась мати, що дядько Володимир не зведе кiнцi з кiнцями.
- Вiн мав собi грушки на узвар, а менi за це лагодив вози i, пригадуєте, не брав за роботу нi шеляга.
- Це правда? - глянув батько на запечалену матiр.
- Правда, - зiтхнула вона.
- От бачите! - аж пiдрiс дядечко i глянув угору на горобця, що мостився залiзти пiд стрiп. - Сам бог бачить, що я чийогось не хочу.
- Невже ваша рука пiднiметься на родюче дерево, на його цвiт i плiд? - звернулась мати до сумлiння гостя. - Це ж така краса, коли груша на всю вулицю цвiте, що прямо - ой!..
Дядькове сумлiння обiзвалося iще кiлькома копiйками рум'янцiв:
- Що з цiєї краси, коли вона стоїть не в твоєму дворi? Це навiть непотрiбна краса.
- Що ви говорите?! - жахнулася мати.

читати