Завантажити

кинувся у кущi.
- Свiй свого злякався, - добряче посмiхнулася дiвчинка i вже сказала чиїмись словами: - Нема згоди нi мiж людьми, нi мiж звiриною.
Потiм ми побiгли до тiєї кислицi, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як i торiк, збудувала таке дрiбне гнiздечко, що мусила i вдень i вночi тримати хвiст на повiтрi. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гнiздо, але не злетiла з нього.
- Вона мене пiзнає, - тихцем сказала Люба, i ми позадкували назад.
- А чого тут, навколо стовбура, стiльки битого скла лежить?
- Це я накидала, - з гордiстю сказала дiвчинка. - А перед ним ще й жаливи натрусила.
- Для чого?
- Нiби не догадуєшся?
- Нi.
- Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнiзда добиралась. А бiдна пташка сидить на яєчках i не тiкає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка - i по гадинi, i по гадинi...
- Ти? - вражено подивився на Любу, на її й зараз розгнiване од згадки обличчя. - І не злякалась?
- Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки i дорослi бояться. Пiсля цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повиннi жити.
- От молодець!
- А хiба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
- Це ж якого - чумацького?
- З рибою i димом, - засмiялась Люба. - Мiй кулiш навiть тато хвалить. Хочеш?
- Не хочу.
- I чим тебе частувати?
- Нiчим.
- Ти чогось, Михайлику, сьогоднi невеселий? Може, дома незгода чи гризня?
- Є чим журитись людинi, - спливало своє, i все посмутнiло в менi, i навiть бджоли сумнiше заспiвали над рiзнотрав'ям.
- Що ж у тебе, Михайлику? - одразу пожалiснiло Любине смагляве обличчя, пожалiснiв вузлик губ, а ямка пiд ним заворушилась.
- Ет, i говорити не хочеться.
- А ти скажи, - може, полегшає.
- Маю, дiвчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гнiздо, - повторюю маминi слова. - Перша журба - нема людської хати, друга - стоїть наша земелька перед торгом, а третя - лежить невiдома дорога, мов горе.
- Невiдома дорога? - зажурилась Люба, зажурились її тiнистi вiї i притемнiли очi. - Куди ж вона лежить, Михайлику?
- Далеко-далеко.
- Далi Вiнницi?
- Що там Вiнниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсiм нема нi дерев, нi лiсiв.
- Ой, лишенько! - аж скрикнула дiвчина. - Як же там люди без лiсiв живуть?
- Живуть, позвикали.
- А чим вони палять?
- Кураєм, соломою.
- I як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.
- Хiба ж я хочу? Це все тато надумав.
- Попроси гарненько його.
- Мама вже й сльозами просила.
- А батько що?
- Сердиться.
- Всi вони, чоловiки, однаковi. I наш сердиться на маму частiше, нiж треба. А моя мама така, що грiх навiть покосувати на неї. Може, пiдемо в курiнь?
- Чого?
- Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли нiхто не бачить, - засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собi в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась iз бiлими хмарками i синiми ополонками неба.
Бiля куреня сушився сак, вiн пахнув зiллям i рибою, а в куренi хтось пiдворушував шматочки сонця. I тут нам стало зовсiм журно.
- Михайлику, а в степах i суниць не буде? - охопивши руками колiна, запитала Люба.
- Нi.
- А що ж там буде?
- Абрикоси i кавуни. Там кавуни отакеннi, бiльшi за тебе ростуть.
То вже байка.
- Сам тато казав.
Люба недовiрливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.
- Поїж, Михайлику.
- Не хочу.
- Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжi, - поклала руку на шматочок сонця.
- Точнiсiнько так i мама каже.
Люба помовчала, зiтхнула i, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:
- Як ти поїдеш на чужину, нiхто не буде так скучати за тобою, як я.
- Це забудеться.
- От i не забудеться, - зовсiм притемнiли її очi, а бровенята сумно зiбралися в оборку.
- То дорослi довго один за одним сумують. Про це i в книгах-романах пишуть.
- Нiчого ти не знаєш, - правдиво подивилась на мене Люба. - I я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона вiдлiтає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.
- Це вже як тато закомандують.
- Отак i в нас - тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай i взавтра, бо хто знає, як далi буде. Приїдеш?
- Не знаю, як воно випаде.
- Я все буду дивитись на дорогу.
Коли ми прощалися, Люба знову хотiла почастувати суницями, але менi було не до них. Жаль стояв у моїх очах i душi. Його не змогли розвiяти нi отi пастушки, що за лiсом спускалися iз пагорба на степових черепахах, нi далекi вiтряки, що волохатились у туманi.
Додому я приїхав пiзно, коли вже мiсяць росив на ясени вологе срiбло. В хатинi причаїлись темрява i засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дiйшли згоди. Вони мовчки снували в сутiнках, мовчки додумували своє. Мати без

читати