Завантажити

слова поставила на стiл молоду картоплю з укропом i, перехопивши мiй погляд, зiтхнула. Батько на це зiбрав брови до перенiсся i щось пробубонiв пiд нiс.
Але в цей час знадвору невдоволено обiзвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далi поторгав хвiртку, що вела з клунi до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.
- До вас можна? - застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тiльки у великi свята.
- Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, - неласкаве обiзвався тато.
Але це не дуже збентежило товстошкiрого дядечка, який хекнув i посунув ближче до столу.
- Чогось ви нiколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, - солодкомовно заговорив дядечко i цим немало здивував нас усiх.
Батько спiдлоба глянув на нього:
- А звiдки ви знаєте, що буде дощ?
- Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота - чекай непогоду. Добрий вечiр вам.
- Добрий вечiр. Вас, бачу, груша приворожила?
- От i не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дiнеться? Ви спочатку нагнiвались на мене, а потiм самi втямили, що вона моя. Як то кажуть, i просо моє, i горобцi мої.
- Не ваше просо i не вашi горобцi, - одразу розсердився тато.
- I мiж святими буває сварка, - не гнiвається дядечко. - Послухаємо, що скажуть про це люди.
- Ви вже маєте свiдкiв?
- Пiдбираю, пiдбираю, Панасе Дем'яновичу. Я не звик, щоб моє, хай навiть копiйчане, пропадало, бо за копiйкою i карбованця попустиш. Ось так, а не iнакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем'я, коли всякий норовить зобидити хазяїна-господаря... А це правда, що наш цар-государ зiбрав за гряницею аж мiльйон армiї?
- Давно вже ваш цар-государ лежить у землi.
- Е, не кажiть, у землi лежить його двiйник. А сам цар-государ за гряницею сили збирає.
- Це ви мене лякати прийшли? - батько зловтiшне пiдсiк дядечка.
- Та що ви, Панасе? - розвiв руки дебеляк. - Нащо менi когось лякати, коли сам у революцiю був ляканий. Я до вас по дiлах кумерцiї.
- Кумерцiї?!
- Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвостi принесла, що ви збираєтесь переселятись.
- Сорока ваша не збрехала.
Мати i я зiтхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалi й бадьоро продовжував:
- Це вiрно робите, що збираєтесь у степи. Там i землi бiльше, i пiсля голоду стiльки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцiнь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?
- Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?
- Нащо менi це кипiло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би менi. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристi, та й земелька теж могла б кращою бути, - хитренько ганить наше найбiльше багатство, щоб збити цiну. - Але, коли гноїти її, щось бог зародить.
- Ви, доки не згудите, доти не купите? - заступається мати за нашу десятину.
- Хiба я неправду кажу? - косує дядечко на матiрi, торкнувшись рукою кишенi, запитує батька: - Як ви на сеє, коли я теє?
- Хiба вам випадає до своїх дев'яти славних десятинок мати мою,розхристану?
- Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглi числа. Навiть жiнку брав тiльки з круглим числом - шiстнадцятку. Було б їй сiмнадцять рокiв - не одружився б, - i дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.
Я нiколи не бачив його таким говiрким. То завжди сидить на людях, мов дзвiн без'язикий, ховає у собi слова, як скарби в землi. А це, бач, навiть жартувати зволйв. Ось як кумерцiя розв'язала язика. Тепер би йому, напевне, i тiтка Марiйка позаздрила б.
Я так починаю гнiватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навiть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далi пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалiв нас, бажав щастя i все розхвалював отi краї, де люди не мають скрути на землю.
- Там середняку нарiзають навiть по двадцять - двадцять п'ять десятин, а тут тяжко сiяти, коли нема чого орати.
- Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? - обiзвалася крiзь сльози мама.
- Менi? - отетерiв дядечко. - Як це? I чого це менi? Що ми - гiршi за людей! - але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. - Я, жiнко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздiв, до своїх десятинок. Це не та розкiш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хлiба не зводить. То будемо сватами?
- Ви ж казали, що не маєте за душею нi копiйчини, - в'їв батько.
- Для вас витрушу останнє, - розщедрився дядечко. - Чого не дотрушу-позичу, на чийсь бiлий папiр усю душу закладу. Яку ж цiну правите за свою десятинку?
- Сто двадцять карбованцiв золотом.
- Що-що?! - вдавано не дочув дядечко i повернув до батька хащувате вухо.
- Сто двадцять кажу.
- Сто двадцять! - жахнувся дядечко, став вислогубим i вибалушив очi на тата. - Бiйтесь, Панасе, бога i людей. Красна їй цiна - шiстдесят карбованцiв, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою

читати