Завантажити

ближче. Ти до Михайлика?
- Нi, тiточко, я до вас.
- У тебе до нас є дiло? - здивувався тато i грiзно поглянув на мене. - Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював ремiнь.
- От вiчно ви на мене! - образився я.
- Що ж у тебе, моргухо, до нас? - пiдiйшов тато до Люби i з цiкавiстю подивився на її свiжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетенi кiски i отi окостенiлi гудзики на блузцi, що чогось ображено понадимали щiчки.
Люба пiдвела голову i сумно подивилась на батька.
- Михайло менi сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсiм немає лiсiв, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, - простягла батьковi глечика i вже зовсiм тихенько прошепотiла: - А ми з Михайликом не хочемо, щоб ви їхали.
- Ти дивись, - розгублено сказав батько i навiть заклiпав повiками. Вiн поставив глечик на стiл i однiєю рукою пригорнув Любу до себе.
Бiля печi схлипнула мати й намiрилась вийти в клуню.
- Почекай, Ганю, - лагiдно зупинив її батько. - Чи не бачиш, що тепер малi починають учити старших?
- Може, послухаємо їх, Панасе?
- Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, - погодився батько.
- Ой, спасибi, дядечку... Iще раз спасибi, - сказала Люба, загнулась, поглянула на тата. - Я вам два рази сказала спасибi, а далi не знаю, як уже треба дякувати...
- Спасибi, донечко, i тобi i за суницi, i за те, що прийшла до нас, - сердечне сказав тато.
А Люба радiсно подивилася на мене i вперше посмiхнулася в нашiй хатi, i посмiхнулися всi її насурмоненi гудзики...
 
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
Цiєї ночi я в усiх снах плив на човнi - плив по водi, по росi, по травi i навiть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. I з напiвзабуття теж випливав, мов на човнi.
Ще не розтуляючи очей, я всiм тiлом вiдчуваю злагоду в нашiй хатинi, чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батькiв голос, як по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печi, як вужем сичить на нього окрiп, як пахуче метляється по долiвцi полиновий вiник. I в моїх вухах аж забринiли-затанцювали весiльнi спiви:
 
До нас, невiстко, до нас,
А у нас усе гаразд:
Сама пiч хлiб пече,
Вiник хату мете.
 
Я одразу заплющеними очима бачу цю весiльну пiч iз позагнiчуваними хлiбинами i веселiшаю.
- I чого воно ще посмiхається собi? - журно говорить мати, думаючи, що я сплю.
- Мабуть, i в снах читає якусь книжку, - лагiдно вiдповiдає тато,
- Ноги он потрiскались на росi, немов деревляччя.
- На росi потрiскались, на росi i вигояться.
- Хоч би на якi постоли розжитись йому, - жалiє мене мати.
- Хай ногами чує землю, - так скорiше i танцюристом, i людиною. стане.
На батьковi слова я кажу: "Ги", розплющую очi й одразу ж пiдводжуся з тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й нiби з великим пошанiвком спитав:
- Чи добре спали, чи сухими встали?
Я знову кажу: "Ги" - i смiюся. А тато, заховавши насмiшку пiд укороченi вуса, вже заходить з iншого боку - починає мене пiдхвалювати :
- Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть - не дрiмає.
- А чого ж дрiмати бiля миски? - безтурботно вiдповiдаю i, скiльки можу, висовуюсь у вiкно, бо за ним уже починають свiтлiшати порiчки.
- Кортить зелепухами оскому набити? - розгадує тато мiй намiр.
- Дуже вони менi потрiбнi! - I я починаю дивитися поверх куща порiчок, буцiмто вiн зовсiм не цiкавить мене.
На городах ще вилежується туман, десь бiля бондарської криницi його розкльовують пiвнi, а за пiвнями косар клепає косу, а за косарем на левадi озивається деркач, а за ним з самої дороги виходить сонце, i придорожня верба розкошує у його коронi.
А ось на вулицi з'являється з граблями на плечi насурмонений дядечко Володимир, який втупив погляд на свої ноги. Ось вiн побачив бiля них наших курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув своєю зброєю, i кури, гублячи пiр'я, зметнулись вище тинiв.
- А щоб ви йому виздихали ще до вечора! - каже їм навздогiн дядечко Володимир, потiм крадькома оглядається на нашу клуню, помiчає мене, одразу хекає i швидко зникає за хатами. А менi знову стає весело.
Дядько Володимир ще з березня ворогує з нашими курми, а заодно i з дядьком Миколою. I за що б? Коли навеснi мати пiдсипала квочку, в нас гостював дядько Микола. Вiн одразу своїм хитруватим оком учепився у решето, в якому лежали однi кругленькi яйця.
- А чому ви, Ганю, довгоносими не пiдсипаєте? - аж присiв бiля решета, на яке вже мостилася квочка.
- Та, - вiдмахнулася мати рукою.
- Е, нi, скажiть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашої хати не пiду.
- Що там казати? Помiтила собi, що з довгоносих крашанок найбiльше вилуплюються пiвники.
- Та що ви?! - здивувався дядько Микола. - Вiк учись, а й у курях не розберешся. Ось тепер i пiду з вашої хати.
I, напевне, щоб перевiрити маминi слова, чоловiк одразу ж

читати