Завантажити

Змовились собi й вчепилися у дiдову старiсть. Їм би хотiлось на пiч упакувати мої лiта. А яка ж то старiсть, коли маю лише сiмдесят п'ять рокiв? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрiбнiшає тепер i наш вiк, i здоров'я. Всi дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цiнують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловiка кращим не зробить.
- I ви ж, дiду, бомби возили, - щось згадавши, засмiявся тато.
- Так ото ж i видихаю цi бомби тепер, - уже й серп випадає з руки.
- Діду, ви насправдi були на вiйнi? - зрадiв я i вуха розвiсив, сподiваючись почути щось цiкаве.
- Та нi, то мене впхнули у вiйну, - неохоче вiдповiв старий i почав ложкою мiшати кулiш. - Пшоно вже розiмлiло.
- Дiду, розкажiть, як вас упхнули у вiйну, - зжалiснiв мiй голос.
- Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, - насупив, накошлатив отi брови, яких би вистачило на двох дiдiв. - Он краще бiжи до воза, найди вагани й ложки в пiлочцi, та й подумаємо, що робити з кулешем.
- Ми вже вечеряли, дiду.
- Бiжи, бiжи. Мiй кулiш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й пiдхвалював.
- Ой! Справдi сам Котовський їв? - завмираю, мов заворожений. - То ви його бачили?
- Навiть фотографiю з нас обох робили.
- Розкажiть, дiду!
- А що тобi дiд сказав? Бачу, i ти непослухом вдався. Я одразу ж побiг до воза, бiля якого спокiйно ремигали круторогi воли, знайшов вагани, ложки, а в очах менi все стояло, як дiд i кулiш їв, i фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дiдусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.
А кулiш у дiда i справдi був такий смачний, що його й Котовський мiг пiдхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, i старий був цим дуже вдоволений.
- Дiду, а Григорiй Iванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв кулiш?
- Дерев'яною, тiльки трохи бiльшою за твою, - змовницьки посмiхнувся старий i потягнув мене за чуба. - Все, Пшеничний, хочеться знати?
- Ой, хочеться! Це ж так цiкаво!
- Розкажiть йому, дiду, трохи про себе, бо вiн тепер i менi спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. - Тато бере казанок i намiряється з ним пiти до рiчечки. - Вас же i в газетi друкували.
- Та друкували, i не самого, а з волами.
- З волами?! - аж пiдскакую я.
- З отими самими, що зараз бiля воза туман видихають. Он бачиш, скiльки надихали його?
Справдi, бiля воза й на долинi проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повiрив би, що його надихали воли. I хто тiльки з дорослих не пiдсмiюється над нами. Ось i зараз... Я вже й надiю втратив, що дiд Корнiй щось розповiсть, але тепер вiн, косуючи на мене, сам запитав:
- То що тобi розказати? Може, казочку про сiрого бичка?
- Е, нi, про сiрого бичка я ще в колисцi чув.
- Так довго в колисцi вилежувався? Тодi, може, про дiда, бабу й курочку рябу?
- От розкажiть, як воювали.
Дiд Корнiй сумно похитав головою.
- То все людський поговiр, що я воював. От син мiй i воював, i в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й менi. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, пiд чужими дулами, й сивина моя виспiла. А от як стояли в нас денiкiнцi, присилає вiн до мене посланця iз лiсу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає менi. Просить син, щоб я рятував загiн - привiз у лiси заховану зброю.
"Як же її через денiкiнцiв переправити? - питаюся посланця. - Може, голубами?"
А той, рудий чорт, тiльки посмiхається:
"Та нi - волами".
"Волами? А як?"
"У вас, дiду, в коморi лежить труна?"
"Та лежить, засипав її житом".
"Для чого ж це?"
"Для того, щоб менi житечко i на цьому, i на тому свiтi пахло".
"То ми, дiду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собi, посвистуючи",
Йому ще тодi про свист думалось... I де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарi, в мармуровому склепi нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й пiсля смертi не дали спочинку. Вночi винесли ми зброю - бомби i набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я iду бiля волiв, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбi, шапкою очi витирає, наче й справдi когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотiв, аж тут налiтає кiнний роз'їзд.
"Що везеш, дiду?!"
Стою на дорозi, мовчу, - якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мiй рудий дiдько i плаче такими правдивими сльозами, що навiть роз'їзд подобрiшав. Так ми й проїхали повз нього. Тодi я й питаю посланця:
"Як же ти, безсовiсний, так зумiв чистi сльози розпустити?"
"А в мене очi вiд природи на мокрому мiсцi, - вiдповiдає вiн i смiється. - Бувало, мама ще не встигне замiритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збiгається".
"Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пiшов?"
А вiн вiдповiдає:
"Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, дiду!"

читати