Завантажити

плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному колiном дати стiлець, i мiряються силою. Смiх злiтає то з одного, то з другого гурту й закiнчується бiля огорожi, де обривається гра у довгої лози. Дiвчатка, ставши в коло, вже спiвають "Подоляночку", а недалеко вiд них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповiдає, як вiдьма внадилась до корови тiтки Софiї.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дiвчата, а вiн завжди лякає їх рiзними небилицями. А он прямо на землi вмостився хитрун Цибуля, вiн грає в чiт i лишку i всiх пiдряд обiгрує.
А за школярським гармидером, стоячи пiд чималим дзвоном, пильно-пильно слiдкує сивий гострозорий сторож, який умiє розминати i телячу шкуру, i школярськi вуха. В однiй руцi вiн тримає мiдний, натертий до блиску годинник, а другу вплiв у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкiльне подвiр'я, а ззаду на мої плечi вискакує Iван Пампушка. Вiн хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:
- Здоров, читальнику! Скiльки вiзьмеш за перевiз?
- Двi копiйки без копiйки i копiйку здачi, - вiдповiдаю школярською примовкою, пригинаюсь - Iван сторчака летить на землю i хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, i всiм стає дуже весело. Коли я пiдвiвся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:
- А що це в тебе?
- Австрiйський картуз iз справжнiсiнького сукна, - кажу, не моргнувши оком.
Улян вiдкочує краї шапочки, принюхується до неї i пiд смiх школярнi каже, що з цiєї австрiйської торби добре було б годувати коня.
- А я й годую з неї Обмiнну, - кажу, щоб вiдвести вiд себе насмiшку.
- Брешеш! - вiдрiзав Улян.
- Ось подивись, - i сьогоднi годував! - показую дно шапки, в якiй лежить кiлька листочкiв i пелюсткiв од квiтiв.
- Справдi! - не вiрить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.
Раптом бiля шкiльної огорожi верхи на конi з'являється дядько Себастiян. Поперед нього на сiдлi лежить якийсь чималий ящик. Ось голова пiдвiвся у стременах, скочив на землю i поперед себе понiс ящик до школи. Я вибiгаю назустрiч дядьковi Себастiяну, вклоняюся i питаю:
- I ви до нас?
-I я до вас, Михайлику.
- Може, вчитися?
- А що ти думаєш: з великою охотою сiв би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.
- Спасибi. А що ви несете?
- Дивись! - дядько Себастiян ставить на землю роздiлений на двi половини ящик, а в ньому аж висяює цiле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олiвцями, а друга - школярськими ручками. Я нiколи не бачив стiльки такого добра й розгубився перед ним. - Що, Михайлику? - кумедно пiдморгнув менi бровою дядько Себастiян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.
- Де ж ви дiстали стiльки?
- Аж у Вiнницi.
- I що з цим добром будете робити?
- Вiддамо учителям, а вони роздадуть учням.
- Це, виходить, подарунок нам? - радiю я.
- Подарунок вiд незаможникiв: ми не вчились, то вчiться ви, в люди виходьте! - Враз дядько Себастiян хмурить свою брову, пiд якою щойно тримав веселощi, i пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. - А це, халамиднику, що за новина у тебе?
- Яка ж це новина? Ув'язують школярi до шиї олiвцi, ув'язую i я.
- То бiднiсть наша ув'язує! - гнiвається на когось дядько Себастiян, розриває мотузочок i вивiльняє од нього шию i олiвець. - Чуєш, Михайле, нiщо не повинно гнути людину чи висiти в неї на шиї: нi ярмо, нi ланпюг, нi хрест, нi навiть олiвець! Зрозумiв?
Я тодi не дуже збагнув, чого дядько Себастiян так обурився на мiй мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишенi пiджака спочатку якусь книжку, потiм олiвця, що теж пахнув цукерками, i простягнув менi.
- Ось тобi вiд мене.
- Може, не треба? - засумнiвався я.
- Чого це не треба? Пиши на здоров'я. Я засмiявся.
- Ти чого хихоньки справляєш? - пiд брову дядька Себастiяна знову прибилась веселiсть.
- Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я - не чув.
- Iще почуєш, - маєш час. Всякi паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, i навiть життя забирають у людей. А нам треба писати тiльки на здоров'я людям.
- Дядьку Себастiяне, що то за книжка у вас?
- Полiтграмота.
- Полiтграмота? Це ж про що?
- Як тобi сказати? - зiбрав на високому чолi з пiвдесятка зморщок. - Ось космографiя - це наука про те, що робиться на небi, а полiтграмота - що треба робити на землi. Вiзьми собi на днину, може, щось учитаєш, - дядько Себастiян дав менi книжку, пiдхопив ящика з школярськими скарбами й пiшов до вчителiв.
Мене одразу ж обступили школярi, розглядаючи i олiвець, i нову книгу.
- Везе ж декому, - заздрiсне говорить Улян i так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: - I що то за штука - полiтграмота? Знаєш, чи де там?
- То чом не знаю? - вiдповiдаю запитанням на запитання i пускаюся берега: - Є двi найвищi науки - космографiя i полiтграмота...
- Чим же вона найвища?

читати