Завантажити

дибуляєш додому, гудуть ноги, - краще не згадувати.
Коли я з ковзанами збираюсь на рiчку, мати каже, що з моїх очей сиплються iскри.
- Е? - не вiрю я.
- Поглянь у дзеркало.
I хоча знаю, що мати говорить з насмiшкою, одначе весело кривуляю до стiни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революцiї в панiв, i в ньому бачу лише свої осмiхненi очi, нiс i кiнчик язика, якому чогось тiсно за зубами.
- То сиплються iскри?
- Ще й як! - вiдповiдаю жартом на жарт i починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорiлась.
Вiд цього на материнi вуста теж умощується смiх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову - та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на нiй пересмiшку над клямкарями: ключ - клямка, ключ - клямка!
- Тiльки ж не пiди, неначе рак по дрiжджi, - застерiгає мати, щоб я не длявся. - Бо ти i зорi, i мiсяця дочекаєшся на ковзанцi.
- А менi й з мiсяцем добре! Вiн такi дорiжки вистеляе по льоду! - Бачу цi дорiжки й тiнi верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.
- Тiльки пам'ятай, що тобi за цi дорiжки тато скаже.
- Мушу пам'ятати! - безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двiр - i одразу опиняюсь аж у самiй серединi дня!
А як тобi хороше, коли знаєш, що стоїш точнiсiнько посеред дня! Тодi все здається кращим i сам нiби вартнiшим стаєш. А є ж такi, що й досi не вiдають цього i мають менше радостi од свiту...
Блакитний iз памороззю цвiт б'є менi в очi, i вони не знають, що їм робити: чи засмiятися, чи скинути кiлька сльозин. З того чи якогось iншого дива-радостi я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на мiсцi, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспiвав:
 
Вербовая дощечка, дощечка,
Там ходила Настечка, Настечка.
 
Пiсня одразу наблизила до мене весну, i ставок iз вербовою дощечкою, i Настечку над водою, i зорi у водi - усе те, в чому я живу.
"Так-так-так", - бадьоро обiзвалася на пiсню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи вiд мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб iз нею щось гомонiли про життя. I що не скажеш їй, вона буде пiдтакувати i притиратись до тебе здоровим крилом.
Тiльки, на жаль, качка вже почала старiти, i не всяка їжа йде їй на здоров'я. От якось пiд осiнь ковтнула великого жука, а вiн застряг, не дiйшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадiйно пiдвелася вгору i звалилась на спину. А пiд пiр'ям шиї було видно, як там уперто борсався жук. Потiм, заточуючись, качка пiдвелася, сумним оком поглянула на свiт, присоромлено забилася в закуток, i цього дня не чули її бадьорого притакування...
Я дивлюсь на птицю й питаю її:
- Правда, сьогоднi гарний день? Так чи не так?
"Так-так-так", - радiсно погоджується качка i пiдiймає вгору потрiсканий од старостi дзьоб.
Вiд цiєї розмови навiть Обмiннiй стає весело, вона, мотнувши головою, ошкiрює зуби i каже "Ги-ги-ги!"
"Ги-ги-ги", - обзивається у третьому дворi її молодша подруга, що саме розжилась на звiздочоле, з зовсiм блакитними очима лошатко.
А от з-за дровiтнi, мов навiжений, вискакує блохотрус Рябко i з розгону кидає переднi лапи на мої плечi. Я кулаком даю йому "бокса", вiн вiдповiдає головою i лапами, i ми одразу обоє опиняємось у кучугурi: сторож - зверху, господар - знизу; вiд цього Рябко має бiльше радостi, анiж я: вiн, жируючи, повискує, крутить хвостом, смiється, пританцьовує, ще й лiзе цiлуватися, а я лише боронюся вiд нього i снiгу i нiяк не можу вивернутись зiсподу: вхоплюся за снiг - м'який, вхоплюсь за Рябка - вислизає.
- Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, - чую знайомий в'їдливий голос, i вiн мене враз ставить на ноги.
Посеред вулицi iз кужелем в руках зупинилась тiтка Марiйка, жiнка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвiтськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломi. Вона й кужiль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тiтка пiдходить до ворiт i докiрливо хитає головою:
- То скажи пiсля цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?
- А чому й не вийде? - обтрушуючи снiг i Рябкову шерсть, дивуюсь я i не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тiточку, яка нiколи не проспить нi чужої, нi своєї грушки в попелi, а бiднiших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, пiсля того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!
- Хiба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снiгу?
- Е, тiточко, а хiба ви не знаєте, що снiг надає одежинцi чистоту й приємний блиск, - згадую прочитане в якомусь давньому журналi.
- Що-що? - спочатку дивується тiтка Марiйка, дивиться на свiй виношений, уже без блиску, сачок, а далi зневажливо вiдкопилює м'якi, з шафранистою окантовкою губи: - Що той блиск, коли головне - мiцнiсть. Ось так треба

читати