Завантажити

придивляється, щоб нiде не було окалини, бо тодi влiтку не вигрiються нi люди, нi худоба, нi дерева, нi рослини. Вiн у цьому знає толк i трудиться на совiсть. От скує вiн сонце i кличе до себе велетня Коляду. Приїжджає Коляда, впряжений у свої сани, як ти в свої санчата, вкладе на них сонце i їде та й їде, i їде та й їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої сонячної оселi, пiдважить сани, а сонце скiк з них у свою оселю, а з неї i вигляне до людей. От з цього дня i починається новий рiк. Бач, ти й не читав такого? - бринить насмiшка в голосi старого.
I хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузнi коваля над ковалями Сварога, а бiля самiсiнького неба стрiчаюся з Колядою, помагаю йому пiдважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де живе сонце, - може, воно теж має дiтей, то я з ними на ковзанку побiг би.
- От ми й приїхали, - дiд руйнує моє видiння.
Я зiскакую з саней i знову опиняюся перед iншою казкою - перед посивiлими крилами вiтряка, що впилися сонцем i струшують на землю сльози.
На вiтряку сьогоднi завiзно. Бiля мiшкiв i на мiшках стоять i сидять селяни, а дехто навпочiпки грiється коло макiтри з розжареним вугiллям. Помiж хлiборобами дженджуриться в розкiшнiй синiй бекешi i сивiй смушевiй шапцi Юхрим Бабенко. I хоча вiтер наскрiзь продуває вiтряк, Юхрим не застiбає своєї бекешi, - хай усi бачать його австрiйське галiфе та англiйський френч, пiдперезаний ременем з долоню завширшки.
Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волостi податковим збiрщиком i, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось вискочив у повiт i працює там аж фiнiнспектором. На новiй службi вiн ще бiльше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слiв - кинувся до полiтичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубi грошi, не стiльки чистi, як нечистi. На його весiллi, розповiдали гостроязикi, навiть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вiнницi i для господаря грав тiльки польку-бабочку. На службi зеленi Юхримовi очi помаснiшали, коржастi щоки пiдiйшли, притопили носа. Причепи пiд нього кiлька волосинок - i кiт котом. Я стою бiля дверей, вбираю в ноги м'яке гудiння вiтряка, i менi здається, що Юхрим от-от замурчить. Вiд цiєї зовсiм непотрiбної думки смiх ну нiяк не може втриматись усерединi. Я його чавлю, притримую губами, а вiн пирскає i надимає мої щоки. Нi, видко, не вийде з мене, як говорить дядько Володимир, гречної дитини, - пiду я в свiй перчистий, веселогубий рiд.
Юхрим пiдозрiло черкнув мене поглядом раз, удруге i в'їдливо запитав:
- У тебе, жовтодзюбе, є баланс у головi?
- Натурально! - зопалу вiдповiдаю Юхримовим словом, а воно одразу спалахує в круглих очах iнспектора таким зеленим зловiстям, що я враз прикушую язик i розпутую ноги.
- Ти ще смаленого вовка не бачив? - пригинаючись, посунув на мене Юхрим.
Я опиняюсь за ковшем i звiдти здивовано й перелякано перепитую:
- Смаленого?.. Нi, не бачив.
- То побачиш! - обiцяє Юхрим i намагається вхопити мене рукою за вухо. Я вiдскакую далi, а фiнiнспектор стає на моє мiсце й продовжує: - Побачиш, побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не обiйдеться...
I Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрi четверги крутився бiля мого слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соцiологiзмом, а друге гнiтючо-сiрою пiдозрою...
Та це було потiм... А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима пiдходить отой дядько Шевко, що вилiтає з усiх служб, i презирливо питає:
- Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з неї податки тягнути - дай пiдрости.
- Та хiба я за податком? - розгубився Юхрим.
- А що ти iнше вмiєш? Ти вже й на рiдну матiр, i на стеблину, i на зернину дивишся очима збiрщика. Нападлючив у селi, нападлючиш i в мiстi.
- А ви не збирали в селi подать iз городiв? - ошкiрився Бабенко.
- Так то ж була весела подать. У тебе на таку нiколи не вистачить кебети, - неждана добрячо-хитра посмiшка починає решетувати на обличчi дядька Шевка усi його веснянки: чоловiк, певне, згадує свою останню посаду, прицмокує устами й нiчутiнку не журиться.
Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподiлу садибних дiлянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу i встановив собi за надiл садиби незаконну оплату: двi пляшки самогону, десять яєць i кусень сала. Правда, увечерi вiн свiй прибуток чесно пропивав iз людьми, - нiчого не приносив додому. I все б у нього було гаразд, якби одна тiточка, в якої не було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастiяну.
За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школi, згадували провини в минулому i дивувались, як вiн знову пролiз на посаду. Нарештi хтось запитав Шевка:
- I ти, дрiбносовiсний, не мiг нарiзати бiднiй жiнцi город без сала?
- А на чому б я тодi яєчню пряжив? - обурено вiдповiв Шевко. I це наївне оправдування привернуло всiх до бiдного дядька Шевка. Школа затряслась од смiху: реготали i слухачi,

читати