Завантажити

i суддi, i позовниця. Вона першою сказала:
- Вiдпустiть його додому пряжити яєчню.
Шевко заклiпав повiками i зворушено заговорив до позовницi:
- Спасибi, серце, i ходiм до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм, то моя душа тодi наче на подушцi лежить...
А от на мене вiтром налiтає чорнобородий журавлистий мельник Iван, який живе за рiчкою i має дуже гарну жiнку. Вiн теж, як бiльшiсть дорослих, має звичку прикидатися, не впiзнавати тебе I так говорити з меншими, нiби вони тiльки сьогоднi побачили свiт. Але хiба нам звикати до цього?
- Ти що, приїхав сюди зуби продавати? - гримає дядько Iван i одразу робить три справи: грiзно витрiщує очi, трясе бородою i витрушує з неї муку.
- Нащо менi ця кумедiя? - споважнiвши, вiдповiдаю на запитання запитанням i, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельниковi.
- А чого ж ти щоки, як на вiтер, надимаєш?
- Щоб краще вiтряк молов.
I це дуже подобається мельниковi. Тепер уже вiн сам починає смiятися:
- То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?
Тут уже я не знаю, що вiдповiсти, тiльки мовчки дивуюсь: чого це всi дорослi так люблять говорити дiтям про сватання, одруження i прийми? Деякi родичi пiдбирали менi молоду ще тодi, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в головi, що i їм? Дядько Iван, очевидно, догадався, що передав кутi меду, i вже пiдходить з iншого боку:
- Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?
- Та нi, я бiленький. А от ваша Люда чорнява, - може, вона волошка?
- То ти навiть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш? Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, i краще б не питали цього. Менi одразу стає незатишно на серцi, бо згадую одну з своїх найбiльш нецiкавих пригод.
Вiтряки завжди вабили нас, малечу, i своєю красою, i якоюсь таємничiстю, i розмовою з самим небом, i особливо крилами, до яких, коли вони поволi рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимi з землi села, ще й показати пастушкам свою одчайдушнiсть. Робили це хлопчаки, робив i я. I от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилi, хтось неждано зв'язав мене руками, вiддер од крила, а далi влiпив кiлька ляпасiв по тому мiсцi, яке найбiльше провинилося перед людьми. I тiльки пiсля такої операцiї я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Iвана. Раптом вiн пригорнув мене до себе, i в його очах я побачив велику тугу.
- Що ти робиш, дитино? - аж застогнав мельник. - Зiрвешся з крила - батька-матiр осиротиш або на безвiк залишишся калiкою. Жаль буде життя, та нiчого не зробиш... Не гнiвайся на мене - бив тебе не я, а моя печаль.
Отi слова i туга в очах одразу розтопили бiль i образу.
- Не будеш бiльше так робити? - провiв дядько рукою по очах.
- Нi.
- Побожись. Я побожився.
- От i маю собi хрещеника, - посмiхнувся мельник i попрощався зi мною, як з дорослим...
Напевне, й дядько Iван згадав оте давне, але заговорив про iнше:
- В тебе яка гречка?
- Яка ж вона може бути?
- Золота чи проста?
- Мiшана: трохи золота, а трохи проста.
- Значить, на багатство йдеться, - жартуючи, дядько Iван засипає в кiвш моє зерно, а мене ставить до мучника.
- Чого ви пропустили на дурняк замурзу? - невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.
- Бо нема в дитини нi галiфе, нi бекешi, - безжурно вiдповiв мельник.
- Еге ж, еге ж, - погодилось кiлька голосiв. - Малого треба ранiше вiдпустити. - І добрi людськi очi своїм теплом огрiвають мене.
Я червонiю од людської доброти i схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, бiля ковша, веде небилицю:
 
Iду я собi та йду,
Аж стоїть церква на льоду -
Млинцем зачинена,
Ковбасою защiбана,
Салом замикана,
Маслом запечатана,
Вкусив я масла - вiдпечаталась,
Вкусив я сала - одiмкнулась,
Вкусив я ковбаси - одщiбнулась,
Вкусив я млинця - одчинилась.
Входжу я в дверi, аж там - фе! -
Стоїть фiнiнспектор в галiфе...
 
Увесь вiтряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, вiд мучника, починає шпетити когось найнепотрiбнiшими словами.
- Аса, прояво! Хiба це про тебе говориться? Хiба ж ти один фiнiнспектор в галiфе? - розважливо обзивається згори приємний баритон. - I чого в тебе губа, як на коловоротi, лiтає? Бач, якого при дiтях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до iншого мiсця?
I знову усiм стає весело, тiльки один Юхрим шкварчить, як сало на вогнi, i розтрушує зелену злiсть iз очей:
- Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури. А розумник безтурботно вiдповiдає:
- Видно, з чиєї голови виросте довбня. I знову люди так починають перехитуватись от смiху, що мельнику доводиться крикнути на них:
- Та

читати