Завантажити

перепiлко, будеш завтра спати, коли прийдуть женцi? - звертається тiтка Одарка до жита i знову зiтхає - жалiє бiдну пташину.
- Ти теж, як перепiлка, живеш, - з сумом i спiвчуттям говорить тато. - Як дiти?
- Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп'яло, прокидається з ним i засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу. - I вдова пiднесла руку до очей.
- Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.
- Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за вiйну, що, мабуть, i врiж око, то сльози не добудеш.
- Життя... - зажурено каже тато своє улюблене слово.
- Он, послухайте, вiтряк плаче. Може, i його якась печаль чи гризота з'їдає?
Ми всi притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вiтряка. Тiтка Одарка поклала свою зачерствiлу вiд працi руку менi на голову.
- Ти ж тiльки обережненько жни - серп не iграшка... Ох, ще ранувато тобi орудувати ним.
- От i не рано. Самi побачите, - боронюся я. Тiтка Одарка усмiхнулася, вклонилася татовi:
- Бувайте здоровi.
- Ходи здорова, жiнко добра. "Спать пiдем, спать пiдем..."
- Як розспiвався, - кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вiтряка i смикнув вiжки. Стиха заскрипiли колеса, i потривожений пил запах молодим житом.
Обминувши хутiрець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темнiли стiжки сiна. Тут уже на далеку пiсню перепела обiзвався деркач. Ось i наша сiножать; вона тулиться до рiчечки, за якою починаються луги сусiднього села, отого, що у вiйну було спалене вщент. За рiчечкою горить вогонь, бiля нього самотiє постать нiчлiжанина.
- Чуєш, як запахло кулешем? - каже тато, путаючи Обмiнну. - Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возi чи пiд стiжком?
- Де скажете.
- Я ж тобi, як женцевi, даю вибiр.
- Краще кладiть на стiжок.
- Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тодi завтра буде нам жито жати?
- Тодi кладiть пiд стiжок.
- Тобi сiна всмикати?
- Я сам.
- Хазяйська дитина, - пiдсмiюється тато, пiдходить до воза й обома руками пiдхоплює мене, вже напiвсонного. - У тебе й справдi ноги - мов деревляччя.
- Нiчого, так скорiше i танцюристом, i людиною станеш, - повторюю батьковi слова, а вiн притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, i натрушує на мого чуба смiх. Батько смiється так само гарно, як i дiдусь, тiльки з його очей бризкають не сльози, а iскри, їх навiть у теменi видно.
Ми удвох насмикали сiна, розстелили його бiля стiжка, а тато покрив цю постiль киреєю, тiєю самою, в якiй мене, босого, носив до школи... Чому я тодi не вмiв шанувати цiєї одежини, як шаную тепер, коли на скронi випав вiчний снiг?..
-Лягай, сину, бо вже люди нiч розiбрали, - нам нiчого не залишиться.
I менi стає смiшно: уявляю собi, як люди по оберемку, наче сiно, розносять нiч по хатах.
- Лягайте i ви.
- Пiду до вогника: подивлюся, хто там душу грiє.
- I я з вами.
- Не виспишся, причепо.
- Я тiльки трошечки-трошечки побуду з вами.
- То ходiм, - тато пригорнув мене рукою, i ми пiшли на вогник, що так принадно, золотою квiткою, вихоплювався з петрiвчанської ночi. Над нами зумлили комарi, бiля нас спросоння коли-не-коли схлипувала рiчечка, а над усiм свiтом протiкала зоряна iмла. I так добре було в нiй iти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.
- Е, та це дiд Корнiй! - зрадiв тато, поки нiчлiжанин, почувши кроки, обернувся до нас. - Добрий вечiр, дiду Корнiю!
- Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.
- Я тiльки сина догадався взяти.
- Догадливий, що й казати. Ще б жiнку захопив. - У дiда Корнiя одразу смiються очi, брови, губи й довгi вуса, до яких пiдбирається вогонь. Ось чоловiк пiдводиться од багаття, скидає, вiтаючись, бриля, i ми бачимо на його головi сиву розкуйовджену зиму. А на руцi в старого болiсно дихають стягнутi на живу нитку шрами.
- Як вам, дiду, живеться?
- Часом з квасом, порою з водою. - Дiд Корнiй брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. - Вже маєш, Панасе, помiчника?
- Вважайте, дочекався женця.
- Он як?! - дивується дiд Корнiй, дивуються його темнi, вогнем накупанi очi. Вiн лагiдно торкається рукою мого плеча. - Невже ти, Пшеничне, вмiєш жати?
- Трохи вмiю, - нiяково вiдповiдаю старому, i страх як потерпаю за завтрашнiй день, i побоююся, щоб тато сьогоднi насмiшкуватим словом не зменшив мене. Але тато, пiдбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, i за це я не знати як вдячний йому.
Дiд Корнiй похитав головою:
- Ось так i проходить наш вiк: однi вчаться жати, а другi розучуються.
- Хто ж це, дiду, ниньки розучується жати?
- Та хоча б i я, - зажурився старий, i зажурилося невлежане золото в його очах. - Уже серп став менi заважким, випадає з руки, - i подивився на свої шрами, що були стягнутi на живу нитку.
- А що лiкарi кажуть?
- Дурне кажуть.

читати