Завантажити

перснi пiд золото. I все це саморобне, зi своїм мудруванням i хитруванням.
Є тут i фабричнi сукна: англiйськi, французькi, нiмецькi, австрiйськi, - усi вiдбитi в завойовникiв; купують їх не так статечнi люди, як фертики-вiтрогони i писарi, що хапаються за хвiст моди i цим показують увесь свiй розум. Навiть какао в нас є! Захопили дядьки це добро на станцiї Жмеринка, вигрузили з чужинського ешелону, привезли додому, нюхають, як тютюн, i не знають, що воно за дивина: чи перець пахучий, чи щось iнше. А жiнки здогадалися, що то за-гранична глина, розколотили її водою та й почали пiдводити призьби. А який iз цього толк? На це мастiння, мов навiженi, накинулися свинi й почали з деревом обгризати призьби. Але тепер i в нас довiдались, що воно за какао, та подивляються на нього зневажливо. I коли хтось вередує з їжею, насмiшкувато запитують:
- I що ви будете споживати: какао чи хляки?
А якої тiльки олiї нема в нас! I соняшникової, i льняної, i конопляної, i з рапсу, i з кользи, i з рижiю, i з маку. I така вона, кажуть, корисна, що допомагає навiть тим, у яких чогось не вистачило олiї в мiзках.
А от краму на ярмарку мало, i вiн кусається - дуже дорогий. Саморобне полотно тепер замiняє хлiборобу крам.
Над дорогою прямо рiзнокольоровими пагорбами пiдiймаються горшки, миски, полумиски, глечики, ринви, макiтри, i жiнки руками вибивають iз них передзвiн.
- Хiба це горщик?! - вихваляє гончар якiйсь мелодицi своє череп'я. - В ньому бiльше дзвону й приварку, нiж в iншiй головi...
- Ось Варвара, що нiч обiрвала, а день доточила! - показує маляр жiноцтву молодюсiньку веселооку в стрiчках Варвару, що зовсiм не схожа на святу.
- Чого ж твоя Варвара в стрiчках? - пiдозрiло допитується немолода жiнка.
- Бо вона ще не дожила до ваших рокiв, їй теж хочеться подiвувати...
- Берiть, чоловiче, дешевше за кадуб.
- Нiяк не можу дешевше, - впирається статечний бондар з вусами Тараса Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великi кадуби, бочки, бочата, а в них то зiтхає, то посвистує вiтрець.
- Чого ж не можете? Чи вiн родив вас?
- Та нi.
- А може, вiн iз срiбла-золота?
- Та нi, - тягне своє бондар.
- То чого ж тремтите над ним?
- Чого? Я в цьому кадубi, чоловiче, сiм рокiв ховався вiд жiнки, лише на восьмому дiйшли до згоди. Жаль за дешево прощатися, - собi дорожче коштує.
- Га-га-га!..
На худоб'ячiй торговицi наша Обмiнна не привернула уваги покупцiв. Прив'язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сiно i, очевидно, думала про людську невдячнiсть. Купцi зневажливо проходили повз її натрудженi роки i зупинялися бiля тих коней, що мали в очах не горiлчаний блиск.
- Довго нам доведеться її водити по ярмарках.
- На всякий товар є купець, - заспокоїв тата дядько Трохим. - Знайдеться i на Обмiнну.
- Хоч би за неї десятку дали.
- Може, i десятку дадуть, може, й на дев'яти зiйдетесь, та й вiсiм - грошi, - не журився дядько Трохим. - Головне, щоб свiжа копiйка забряжчала. А он i Володимир купцiв розганяє, - видко, загилив цiну, як за рiдну маму. Може, пособити йому?
- Пособляй.
Дядько Трохим пiдiйшов до скупердяги, перекинувся кiлькома словами i схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тодi дядько Трохим втиснувся в гурт i витягнув звiдти дядька Миколу, той пiдступив до корови, змiряв її лукавим оком i заговорив, як у цимбали заграв:
Чуєте, люди добрi! Продається корова - не корова, а диво! Має вона чотири дiйки, два роги, один хвiст - i все доїться! В дiйках - молоко, роги збирають масло, а хвiст - жир.
Покупцi одразу посунули до корови дядька Володимира, i навкруг нього зчинився регiт.
До нас молодцювате пiдiйшов дядько Трохим.
- То продасть Володимир корову? - запитав його батько.
- Тепер продасть, якщо не передумає: Микола так її розхвалить, що й Володимир повiрить йому.
Незабаром дядька Трохима, тата i маму добрi люди покликали запити могорич.
- Як же ми всi пiдемо? - завагалася мати.
- Чого ви, Ганю, журитесь? - знизав плечима дядько Трохим. - Залишимо тут Михайлика, i хай править за коняку всi дванадцять карбованцiв. Хiба ж ми надовго? Ти ж, хлопче, не продешеви! - блиснув на мене веселими золотими перснями i подався з батьками на могорич.
Коли вони загубились у людськiй коловертi, я хотiв було на хвильку од скочити до кобзаря Демка, голос якого долiтав з другого кiнця ярмарку. Та в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий, у високiй шапцi селянин. Вiн здивовано дмухнув на свої вуса, вiддiлив од них два прокурених вiхтики, потiм обережно обiйшов навколо Обмiнної, хмикнув i запитав мене:
- Вона ще жива?
Такої насмiшки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на просмiшника й одвернувся. А покупець погладив коняку, провiв рукою по її головi, i - диво - Обмiнна не вишкiрилась, а стиха заiржала.
- Таки жива! - ще бiльше здивувався дядько. На його

читати