Завантажити

майстра, в яких i зараз, i довiчно будуть мiнитися полиски гончарських вогнiв.
- Говорiть! - наполягає дядько Себастiян.
- А я думаю: ми говоримо бiльше, нiж треба, та й бiльше, нiж треба, вiримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собi мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.
- Хто ж вас ужалив?
- Не мене, а мою працю. Це навiть гiрше, нiж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! - Демко Петрович заглянув до свого мiшка, понишпорив, вийняв з нього кахлину i показав дядьку Себастiяну. - Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.
Ми всi потягнулися до перепечених рук майстра. На його нiжнiй полив'янiй кахлi з очерету злетiла качка, злетiла в зелений свiтанок, до ще не видимого ронечка. Чорне око птицi довiрливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила вiдiрвались двi краплинки води чи роси.
- Боже, як гарно! - аж застогнав кобзар.
А дядько Себастiян поцiлував Демка Петровича.
- От чоловiк! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!
- Бог Адама теж вилiпив з глини, - вкинув слiвце Себастiянiв батько, i знову мав за це смiх, i знову поглянув на пiч, де лежав його кожух.
- Спасибi вам за радiсть, - подякував гончаревi дядько Стратон.
- I справдi ви маєте хоч краплину радостi? - подобрiшали вогнем накупанi очi Демка Петровича. Вiн таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотiлося, щоб вони ще i ще раз ствердили це й розмили невсипущi сумнiви, непевнiсть, якi бiльше тримаються душi творця, анiж ремiсника.
- Про що й казати, - аж зiтхнув дядько Себастiян, придивляючись до кахлi. - I як воно так виходить у вас, що вiд кахлини аж повiяло весною?
Добра i соромлива посмiшка обвела зморшкуватi уста гончаря:
- Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: i зеленi лужки, i синю воду, i верби над нею, i сонце над вербами. От коли вони стали бiля мене, то руки самi потягнулись до працi.
- Не знаєте ви цiни своїм рукам.
- Найшовся такий, що склав їм цiну, - зажурився гончар.
- Що ж воно трапилось?
- Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим i обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.
- Що?! Юхрим вас обклав?! - одразу ж розгнiвався дядько Себастiян.
- А хто iнший? Своячок!
- Не своячок, а книшохап! - нахмурився дядько Себастiян.
- Хiба ж втямки паскудi, що я на горшках та глечиках бiльше б заробив?
- Ви йому про це казали?
- I казав, i благав, i сварився. А вiн ухопив мою душу, мов кат, i потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки i працю.
- I нiхто не рятував вас?
- Тодi мене мiг би врятувати або мiй у його кишенi червонець, або чийсь вищий чин.
- Ну, то я ще з ним, нiкчемою, побалакаю! Я йому!.. - Дядько Себастiян чогось не доказав, кинувся до жердки i похапцем почав одягатися.
Гостi й батько насипались на нього:
- Почекай, Себастiяне. Хiба ж завтра дня не буде?!
- Нащо вiн тобi на святий вечiр здався!
- Я комусь зроблю його грiшним!
- Навiжений, чи ти не здитинiв? На кого ж гостей покидаєш? - знову розгнiвався батько.
- На вас, тату. Розважте їх чимсь смiшним.
- Трясця твоїй матерi i тобi, задирi! Чи ти ось тепер обаранiв, чи таким на свiт пожалував?
- Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! - Дядько Себастiян, як вiтер, вискочив iз хати, а я вищулився за ним i прикипiв бiля сiнешнiх дверей. Дядько це помiтив, але нiчого не сказав, - йому тепер було не до мене. Ось вiн пiдбiг до стайнi, розчинив дверi й вивiв коня, якого колись вiдбив у бандитiв. Кiнь тихенько заiржав, вигнув голову, i проти мiсяця росою заiскрилася його грива. Дядько Себастiян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, i кiнь з копита пiшов галопом, аж бiла курява затуманилась за ним-
З хати повиходили гостi, i, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небеснi мiрошники просiвали зорi i зоряну пергу, а селом i досi з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.
- I що ви скажете про нього? - питається сам у себе кобзар.
- Що я скажу? - обiзвався дядько Стратон. - Один чоловiк має душу, як птицю, що пiд хмарами ширяє, а другий - мов квочку, що тiльки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручiв якихось.
- А що мiй Себастiян має за свою душу? Одну шинелину, одну пiанiну i купу напастi. Кажу ж йому: пожив ти для революцiї, то поживи й для себе.
- А вiн живе для лiнiї! - засмiявся Федоренко.
- Лiнiї! - перекривив Себастiянiв батько. - Яка ж це лiнiя, коли хтось за революцiю одержує порцiю свинцю, а iнший трясе й обтрушує цю революцiю, як золоту яблуню, ще й прикидається храните-лем її?
Вiд ставу, почувся тупiт копит. А ось на вулицi з'явився i дядько Себастiян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Вiн щось жалiбно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезнi ноги раз од разу розпорювали снiг.
Коли обурений такою поклажею воронець влетiв у двiр, дядько

читати