Завантажити

здержати двох людей,- i в темну нiч, ховаючись од козакiв, переплисти у плавнi. А там уже безпечно. Коли б не стало прихованого тут матерiалу, можна роздобути на березi рiчки. Аби обережно.
I одноокий Яким подав Остаповi жмут мотуза та паляницю, попрощавсь i зник у млi.
Соломiї дуже сподобався мельникiв план. Вона мала охоту зараз-таки в'язати плiт.
При свiтлi воскової свiчки, що вони роздобули в млинi, вони взялися до роботи 1 так захопилися, що забули про втому та сон. Та матерiалу було не доволi для плота, i треба було одкласти роботу.
Другої днини Остап пустивсь на розвiдки. Показалося, що їхнiй сховок був у макiтрi, але доволi було злiзти на гору, як саме тут, мало не пiд ногами, нiс бистрi води Прут, вгинаючись у берег колiном i ховаючи обидва кiнцi за високими береговими виступами. Мiсце справдi було вигiдне для переправи, бо доволi було кордонному козаковi загнути за виступ - i колiно рiчки зникало йому з очей.
На березi валялись галузки, уламки дощок i навiть цiлi верби з корiнням, викинутi на берег повiнню. Над плавнями чорними пасмами повз дим.
Тiльки вночi Остап iз Соломiєю зважились податися на берег. Вилазячи з макiтри на гору, вони побачили червоне крайнебо, наче сходив мiсяць.
- Що за мара,- обiзвався Остап,- адже тепер не мiсячнi ночi.
Та Соломiя, що встигла вже злiзти, раптом одхилилась i мало не скрикнула:
- А дивись!.. дивись!..
Остап глянув i остовпiв.
Перед ним, на крайнебi, стояли високi вогнянi гори. Та нi, вони не стояли. Вони рушались, як живi, хитались, тремтiли, осiдали в одному мiсцi i виростали в другому. Вони тихо жеврiли, як купа iскристого золота, або вибухали червоним снопом полум'я. Вiдтак знесилювались, в'яли i гнулись од вiтру, i знову росли, знов палали. Коли одна з них падала, друга пiдхоплювала її, здiймалась догори i бистро ламала лiнiю блискучих визубнiв. Од них займалась на небi хмара i палала вкупi з далеким небом.
То горiли плавнi.
З жахом вдивлялись Остап iз Соломiєю у сю картину.
- Нi, не до нас йде, а вбiк, за вiтром,- iз легким серцем зiтхнула врештi Соломiя.
Здавалося, розбурхане море вогню кипiло, ревло, бризкало вогняною пiною, раз червоною, як грань, раз бiлою, як свiтло блискавки, i йшло сердитими хвилями на чорнi безбороннi плавнi, що причаїлись i тремтiли у вiчнiй пiтьмi.
Однак нiколи було любуватися. Оглядаючись i прислухаючись, вони зiйшли на берег. Не було нiкого. Од далекого свiтла внизу здавалось iще темнiше. З плавнiв уставав туман.
Вони знайшли, що їм було потрiбне, i з великою обережнiстю, пам'ятаючи, що кожну хвилину може виткнутись iз-за виступу козак, потягли на гору оберемки вербового гiлля.
З опiвночi плiт лежав готовий, аж просивсь на воду.
Вiн був важкий, кострубатий, i його треба було нести так, щоб не ослаб мотуз.
Остап i Соломiя кректали, зупинялись, спочивали, обливались потом i знов тягли його на гору.
Навколо - нi душечки. Нi, їм таки везло нинi! Туман стояв густий, мов кисiль; до свiта було далеко, а кордонна сторожа або поснула, або вигинула.
- Заким сонце зiйде - го-го! де ми будемо...- радiсно шептав Остап.
- Тодi кажи гоп, як перескочиш...
На березi було теж тихо i безлюдно. Каламутний Прут дихав вогким холодом. Сiрi, ледве помiтнi в туманi плавнi непривiтно шумiли.
Остап iз Соломiєю потиху спустили плiт на рiчку. Вiн хлюпнув i глибоко осiв у воду. Коли Соломiя примостилася на плотi, Остап одiпхнув од берега i тодi скочив. Плiт захитався i пропустив воду. Прудка течiя крутнула ним i понесла вниз. Остап опиравсь бистринi з усiєї сили, але його кiл мало що помагав: плiт несло серединою рiчки. Якийсь час плили вони в туманi, помiж берегами, одiрванi од землi й безпомiчнi. На превелику силу вдалося врештi вибитися зi стрижня та наблизитись до берега. Але й тут вода зносила плiт, i нелегко було пристати до берега. Остаповi пощастило, однак, зачепитись якось за прибережну вербу. Соломiя вхопила за гiллячки, Остап придержав плiт - i обоє вискочили на берег, втомленi й мокрi. Вода зараз пiдхопила плiт, поволi обернула його i понесла вниз укупi з харчами, забутими на плоту. Та се була дурниця: вони були за кордоном.
Дивне почуття обхопило Остаповi груди:: замiсть радостi - сильне обурення стрепенуло його iстоту. В один мент вiдчув вiн усi кривди й знущання, якi зазнав у покинутому краї, i, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, вiн затис кулак i погрозив на той бiк рiчки.
- Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками!..- закляв вiн наголос.
Одночасово на тому березi почулася кiнська ступа.
- Хто там?..- кинув у пiтьму кордонний козак i, не дочекавшись одповiдi, бахнув наослiп iз рушницi.
- Ойi - скрикнув Остап, ухопившись за груди, i захитався.
- Нiчаво-о!.. Коли не влучив, тiкай собi з богом! - добродушно промовив козак i ступою подався далi... III
- Що тобi? - прискочила Соломiя до Остапа i пiддержала його.
Вона вся похолола i тремтiла од жаху.
- Ой,- тихо стогнав Остап,- поцiлив мене отут" пiд серце

читати