Завантажити

Дiялось се в тридцятих роках минулого столiття. Українське поспiльство, поборене у класовiй боротьбi, з ярмом панщизняної неволi на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не вiл був у ярмi, звичайний господарський вiл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому туровi, загнаному, знесиленому, але овiяному ще степовим вiтром, iз не втраченим iще смаком волi, широких просторiв. Вiн йшов у ярмi, скорившись силi, хоч часом iз гнiву очi йому наливались кров'ю, i тодi вiн хвицав ногами i наставляв роги...
Вiльний дух народу ще тлiв пiд попелом неволi. Свiжi традицiї волi, такi свiжi, що часом трудно було вiдрiзнити сьогоднi од вчора, пiдтримували жеврiючу пiд попелом iскру. Старше поколiння, свiдок iншого життя, показувало ще на долонях мозолi вiд шаблi, пiднятої в оборону народних i людських прав. Пiсня волi, споетизованої, може, в днi лихолiття, чаруючим акордом лунала в серцях молодi, поривала її туди, де ще не чуть кайданiв, скованих на людей людьми. На широкi бессарабськi степи, вiльнi, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячi...
От хоч би там, за Дунаєм, гей, там, за Дунаєм!.. Недобитки сiчової руїни, хоробрiшi, завзятiшi, звили собi гнiздо в Туреччинi i возили звiдти на Вкраїну, мов контрабанду, палкi заклики у кiш на волю, до сiчового братерства.
Ярами, коритами висхлих рiчок, лiсовими нетрями, прикриваючись нiчною темрявою, ховаючись, мов од дикого звiра, тiкало од пана i панщини все, що не заплiснiло в неволi, не втратило ще живої душi, тiкало, щоб здобути собi те, за що предки виймали шаблi з пiхов або ставали до бою з кiллями та вилами...
А тим часом ворог не дрiмав.
Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у господарський iнвентар дiдича разом iз волами й кiньми, найбiльш боялись того неспокiйного, вiльнолюбного духу народного, бо його нiяк не можна було при-пасувати до панських iнтересiв, погодити з незмiрними скарбами; якi давала пановi оброблена хлопом українська земля, вiковiчна боротьба двох станiв - панського й мужичого, боротьба хронiчна, що часом приймала гострi форми i бурею проносилась над нещасним краєм,- нiколи не кiнчалась, ба й не могла скiнчитися, хоч пан перемiг. Ще недавно, вмившись в Уманi власною кров'ю i накидавши в Коднi стiжок гайдамацьких голiв, пан смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий iнвентар - хлопа. Хлоп протестував, хлоп тiкав на вiльнi землi, рятуючись, як мiг, од панщини, лишаючи на рiднiй землi все дороге, все миле його серцю." Але й там, далеко вiд рiдних осель, настигала його панська рука. На вiльних землях зорганiзованi були на втiкачiв лови, справжнi облави, як на вовка або ведмедя. По всiй Бессарабiї ганяли дозорцi, вистежуючи скрiзь по ровах, стогах сiна, комишах болотяних рiчок збiджених, змордованих людей. На пiвднi Бессарабiї, од бистрого Пруту, по лiвiм боцi Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах вiйсько i заслоняло волю, що там, за широким Дунаєм, за зеленими прибережними вербами, синiла десь у чужiй країнi...
Голову втiкача оцiнено. За кожного спiйманого прибережнi козаки дiставали плату. Сотки, тисячi нещасних попадалися до рук козакам - i мусили випити гiрку до краю. Лиха доля чекала втiкача: його оддавано в некрути, засилано на Сибiр, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або з оголеною напiвголовою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину..ЛI
Чого вiн мiг сподiватися вдома дiд пана? А проте, мов талiї води пiд теплим подихом весни, рiчкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою цiною можна здобути бажану волю, а нi - то полягти кiстками на вiчний спочинок...
- То ти, Остапе?
- Я, Соломiє...
- Що ж воно буде?
- А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогню й диму... Втечу... Пiду за Дунай, може, ще там люди не пособачились... От бачиш - сакви... Бувай здорова, Соломiє...
- Тiкаєш... покидаєш мене... I отеє яiiишуся сама з тим осоружним чоловiком... Нi, тiкай, тiкай, Остапе... Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан бiга по хатi, мов скажений. "Бунтар, кричить, гайдамака! Вiн менi людей баламутить!.." Покликав осавулу: "Веди менi зараз Остапа Мандрику..."
- Так...
- "З живого шкуру здеру, чисто оббiлую... Я ж йому пригадаю, гайдамацi, Кодню..."
- Так...
- "В некрути, каже, оддам..." А паня бiла, бiла, трясця трясе її, а вона руки заломила та: "Ромцю, каже, тiкаймо звiдси, бо тi хлопи заб'ють нас, як мого дiдуся в Уманi..." Тiкай, Остапе, тiкай, серце... Спiймають - катуватимуть нелюди, живого не пустять...
- Враг його бери... Не так менi страшно ляха, як злiсть бере на наших людей: застромив вiл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Ех, пiду, де воля, де iншi люди... Бувай здорова, Соломiє...
- Перелазь, хоч попрощаємося.
Остап перекiiнуч^чедюз тин, за яким стояла Соломiя, сакви i сп'явся на тин. На нiчному зоряному небi виткнулась ставна парубоча постать й зникла по хвилi в густих бур'янах по той бiк тину.
- Ну, та

читати