Завантажити

покосами.
Однак Соломiя ^дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кiс. Як тiльки нiж шурнув по волоссю i до нiг Соломiїних упало перше пасмо кiс, вона почула якийсь бiль у грудях, щось стисло за серце, i на очi набiгли слози.
Робота була скiнчена. Остап одступивсь од Соломiї, щоб здалека краще придивитись до своєї роботи, а Соломiя, мовчазна й замислена, сидiла долi серед обтятого волосся i вдивлялась кудись у простiр.
Заходяче сонце червоним свiтлом осявало сю картину: його, стрункого й мiцного, з чорними очима, орлячим носом i темним молодим вусом на засмаленому обличчю, i її, що в образi бiлолицього чорнявого хлопця дивилась у простiр засмученими карими очима.
- Ну, пора нам рушати... Гей ти, парубче, як тебе звати - Семеном чи як?
- Про мене й Семене...- зiтхнула Соломiя i знялась iз мiсця.
II
Була темна осiння нiч. .Густа мряка чорним запиналом єднала з небом спалену сонцем полинину. У долинi, на виднокрузi, сiрiло щось широкою смугою i розпливалось у пiтьмi.
То був Дунай.
Ще густiший морок виповняв глибокi чорториї, що збiгали в долину по схилу прибережного узгiр'я. В однiй з таких яруг, глибоких та покручених по всiх напрямках весняними водами, на самому днi ворушились люди. То були втiкачi. Два днi i двi ночi сидiли вони тут у вогкостi й пiтьмi, ховаючись вiд козачих пiкетiв, розкиданих по лiвому березi Дунаю. Якраз сьогоднi, з опiвночi, мусили вони прокрастися у прибережнi комишi i там чекати перевожчикiв iз-за Дунаю.
Було i там чоловiка з тридцять, iз дiтьми, з усяким хатнiм збiжжям, зi слабими навiть, яких не можна було кинути у чужiй сторонi.
По днi яруги неслося глухе, придушене шемрання. Не то осiннi води шумiли, збiгаючи у Дунай, не то вiтер бився в заломах провалля. Люди говорили потиху, сливе пошепки. Якийсь молодий з ноткою сердечностi голос оповiдав звичайну iсторiю втiкача... "I попавсь я до грека, i зазнав я неволi ще гiршої, як удома. Гнав мене на роботу i вдень i вночi, i годував гiрш за собаку... Сорочка на менi чорна, заношена, нуяса мене напала, їсть... I ходив я, як звiр той лiсовий, та не смiв i словом перечити хазяїновi, бо вiн нахвалявся наслати на мене посiпак..."
- Ох-хо! - вирвалось iз чиїхось грудей i тихою скаргою загинуло в темному проваллi.
Десь здалеку бринiла, як муха повеснi, притишена пiсня.
- Отче наш... да будеть воля твоя...- молився хтось iз притиском, iз чуттям.
Хвора жiнка важко дихала i стиха постогнувала. Межи втiкачами були й Остап iз Соломiєю. Зазнавши всяких пригод, вони врештi добились до Дунаю i вкупi з iншими чекали перевозу.
- Ти ще не заснула, Соломiє? - стиха обiзвався Остап.
- Та мало що... Так сон налiг на мене, так налiгКоли б уже швидше рушати звiдси...
- Ще рано, до пiвночi далеко... Ну й холод - чисто змерз!.. Iване! - обернувся Остап у другий бiк.- Як думаєш, не завадив би нам оберемок бадилля на вогнище? га?
- Падку мiй! Таж то аж наверх лiзти, гей! - жахнулось щось у темрявi пискливим баб'ячим голосом i кiлька разiв вiдсапнуло, немов корова у хлiву.
- I куди його посилаєш? Адже вiн на своїх коротких ногах не злiзе на гору,- кинула Соломiя.
- Овва... овва... бозна-що вигадали... я й не на таке лазив...- образився Iван. I з сими словами стало чутно, як вiн подряпавсь на стрiмку стiну урвища, важко й часто вiдсапуючи.
- Бач, старається Котигорошок...-промовив хтось iз темряви,- аби молодиця слово сказала - в пекло полiзе.
За кiлька хвилин оберемок бадилля прудко летiв у провалля, а за ним, обвалюючи глину i запорошуючи усiм очi, скотився додолу трiумфуючий Iван.
- От i не вилiз... от i короткi ноги... ге! Якби не короткi ноги - сидiв би один iз другим поночi... а тепер у нас вогонь буде... хе-хе-хе... Кресало є?.. Є!.. А губка є?.. Є!.. Ну, викрешемо... ге!..- торохтiв вiн, мов горохом сипав.
Iван метушився, бiгав без потреби з одного мiсця на друге, шелестiв сухим бадиллям, iрощив його i складав на купу.
Врештi черкнулась криця о кремiнь... спалахнула на мент iскра, i стiни урвища немов двигнулись.
Iван припав до землi i дув. Червону цятку, до якої вiн мало не торкавсь устами, розбирав гнiв: вона росла, червонiла, пирскала, мов сердитий кiт, i врештi, не витримавши, схопилась полум'ям, бухнула сивим димом i залляла свiтлом дно чорториi.
Нерiвне свiтло осявало коротку, грубу фiгуру з круглим ласкавим обличчям, зарослим, мов куделею, пасмами полового волосся, блимало по накиданих безладно клунках та по втiкачах, що сидiли й лежали купками по землi. Крутi глинястi стiни урвища жовтiли, i лиш угорi, в глибоких заломах, бився крилами сполоханий морок.
Остап та Соломiя присунулись до вогню. Раптом здалека, з берега рiчки, почувся кiнський тупiт. Усi насторожились.
- Гаси вогонь! - обiзвався хтось пошепки й з тривогою.- Крий боже, ще помiтять...
Остап знехотя почав затоптувати вогонь, хоч се йому i не вдавалося. Жеврiюче бадилля розповзалось скрiзь, мов огнянi хробаки, сичало й курилось.
Тим часом кiнський тупiт завмирав удалинi i врештi зовсiм затих.
У

читати