Завантажити

Ноги в них тремтiли, груди важко дихали. Вони лежали i слухали. Навколо було тихо, од берера не долiтав сюди жаден згук - очевидячки, там уже все скiнчилося. Сiяв дрiбненький дощик, темрява знов стала густiшою. Не почуваючи за собою погонi, Остап i Соломiя помалу опам'яталися. Остап обережно обмацав те, на чому лежав: то горб, порослий травою. "Ага! - подумав вiн.- Ми, видно, наткнулися на високий берег". Вони спочили трохи, осмiленi тишею, звелися i обережно побрели вздовж гiр, в надiї натрапити на яругу, де можна б було захиститися вiд дощу й холоду. I справдi - незабаром почули пiд ногами розмиту глину i увiйшли у чорну пащу провалля.
Тут вони намацали сухе, затишне мiсце i тiльки тодi почули, що страшенно втомленi й зогрiтi шаленим бiгом. Утома була така сильна, що брала верх над усiм:
вони - просто впали. Без розмов, без думок вони поснули твердим, здоровим сном.
Прокинулись вони нерано: сонце, мабуть, було високо, бо жовтий промiнь його повз по стiнi урвища. Вгорi синiла смужечка погiдного неба.
Першою думкою в Остапа було довiдатись, де вони. Вiн подавсь на розвiдки i скоро вернувся, щоб заспокоїти Соломiю: скрiзь тихо, спокiйно, днина тепла й ясна. Почали радитись.
Обоє згадали, що один мiрошник iз-над Пруту, одноокий Яким, такий забiглий, як i вони, тiльки з Подiлля, хвалився, що знає спосiб переправити їх у Туреччину, i вони, певне б, звернулися до нього, коли б Котигорошок та дiд Овсiй не пiдбили їх тiкати разом iз ними через Дунай.
Тепер нiчого iншого не лишалося, як звернутися до того мiрошника, бо переховуватися далi на сьому боцi було небезпечно: їх могли спiймати, одiслати до пана або запроторити в тюрму.
Вони ледве вилiзли з глибокого провалля i опинилися на спаленiй сонцем сiрiй полонинi. Низина, що приймала вночi фантастичнi, непевнi форми, видавалась удень дуже гарною. Широкий i тихий Дунай блищав проти сонця, мов криця, а з-за прибережних, зелених iще верб здiймались у небо блакитнi шпилi далеких гiр.
Розглянувшись уважно, Остап змiркував, що звiдси до Кишницi, де стояв вiтряк Якима, буде верстов iз тридцять. Коли поспiшитися, то до вечора можна б iще постигнути туди.
I вони, почистивши трохи свою молдаванську, заболочену вчора одежу, не гаючись, подались у дорогу. Вони йшли то шляхом, то стежками навпростець, намагаючись не звертати на себе уваги.
- Десь тепер наш Котигорошок iз турком бесiдує,- обiзвалась Соломiя.
- Як не годує ракiв дунайських,- кинув Остап. I їм уявилися нiчнi пригоди.
Вони обiгнули з правого боку Ренi i подались понад Прутом. З дороги видно було, як вився у низинi кривульками глибокий та каламутний Прут, а за ним, скiльки око сягало, рудiли стиглим комишем плавнi i хвилювались, як нива. Край неба щось курилося, дим низько слався над очеретами. Iнколи над берегом Пруту проскакував вершник i зникав за крутим поворотом рiчки.
За Прутом була Туреччина.
Вже була нiч, коли вони пiдходили до кишницьких вiтрякiв, що лiниво помахували крилами. На радiсть їм, у Якимовому вiтряку свiтилось. Вони одхилили дверi i увiйшли. Там нiкого не було - i Остап iз Соломiєю присiли на мiшках. У млинi стояв теплий, приємно солодкуватий запах свiжої кукурудзяної муки. Борошняний пил висiв у повiтрi, а стiни, банти i постав були обсипанi ним, як снiгом. Бiле павутиння фестонами висiло вгорi, гойдалось од найменшого руху повiтря i кидало дивовижнi тiнi при жовтому свiтлi одинокої лiхтарнi. Жорна м'яко шамотiли по зернi; кiш трясся, як у пропасницi; вгорi щось жалiбно скрипiло. За стiнами вiтряка, в селi, валували собаки...
Незабаром з'явився заборошнений мельник. Придивившись своїм одним оком, вiн впiзнав Остапа.
Остап зараз-таки розказав йому, по що прийшов.
- Добре...- коротко одмовив Яким,- трохи упораюсь, i пiдемо.
Остап i Соломiя були стомленi дорогою, однак змовчали про те.
Вони трохи спочили й перекусили, поки мельник засипав зерно та переносив мiшки.
Так коло пiвночi Яким їх покликав:
- Ходiм.
Вони вийшли.
Над селом стояв звичайний в осiнню пору туман. Вiн йшов, очевидячки, з рiчки, з плавнiв, бо чим нижче вони спускалися, тим туман ставав густiшим. Село виглядало, як iз-пiд води, блiде свiтло лиш де-не-де блимало крiзь млу. Дихалось важко. Всi троє мовчки спускались униз, а далi звернули убiк од села i йшли так верстви зо двi, то спускаючись, то дряпаючись по горбах^ Врештi мельник казав їм зупинитися, а сам пiшов наперед. Остап iз Соломiєю вдивлялись у темряву i нiчого не бачили; мельникова постать раптом зникла з-перед очей, мов розпустилась у млi. За кiлька хвилин вiн вернув i повiв їх за собою униз, по крутому й слизькому схилу. Коли вони обережно спускалися з гори, недалеко вiд них блимнуло два вогники i в ту ж мить зникли.
- То лис,- пояснив мельник.
Врештi вони зупинились. Мельник викресав вогню i освiтив вузьку, як лисяча нора, печеру.
Тут, видно, недавно були люди, бо лежала купа сухого листу та кiлька грубих вербових полiн.
Мельникiв план був дуже простий: зв'язати невеличкий плiт, аби мiг

читати