Завантажити

зуби та крiпився, щоб не стогнати,- так його болiло з кожним рухом десь пiд лопаткою. Соломiя пiдтримувала його, i так вони звiльна йшли помiж високими стiнами жовтого комишу.
Недовго їм довелось шукати води. Незабаром заблищало крiзь комиш спокiйне дзеркало озерця. ^ Соломiя напоїла Остапа, оглянула i обмила його рану. Вона приклала до рани мокру холодну ганчiрку - i Остаповi стало легше.
Почали радитись, як їм вибратися з плавнiв, куди йти. Остап мiркував.
- Де сонце? - поспитав вiн.
Соломiя глянула на небо. Помiж очеретяною кунею, що тихо гойдалась угорi, виднiвся клапоть сiрих олив'яних хмар. З-за високого та густого, як щiтка, комишу не можна було нiчого розiбрати.
- Звiдки вiтер? - допитувався Остап. Але й те нелегко було змiркувати. В плавнях було тихо, як у лiсi, лиш горою шелестiла куня, раз в той бiк схиляючись, раз в iнший.
Остаповi здавалося, що вони мусять держатися правої руки; Соломiя ж, навпаки, доводила, що їм слiд йти влiворуч, проти вiтру, бо, здається, направо гнеться комиш. Соломiїне-перечення дратувало раненого, i вона мусила згодитися з ним. Вони рушили в дорогу. Дорога була трудна. Навiть здоровому важко було плутатися в густих комишах, зарослих павутицею, перескакувати з купини на купину, щоб не попасти в багнисту безодню. Часто доводилось обходити єрики й озерця, де Остап освiжавсь холодною водою та змочував розпалене гарячкою чоло. Соломiя сливе несла Остапа, а проте їм доводилось часто зупинятися, бо слабий утомлювався i потребував спочинку... Та вони знов волiклись, одинокi, загубленi серед безбережного моря очерету, що маяв над ними пухнатими китицями та наводив сум одноманiтним шелестiнням. Вони йшли так довго, не вiдаючи пори дня, бо над ними все висiв клапоть олив'яноi хмари, а круг них усе їжився височенний, цупкий, жовтий комиш, немов сунувся разом iз ними, як зачарований. Часом їм здавалося, що помiж очеретом щось шмигнуло, немов пес або вовк, iнколи вони з огидженням обминали сонних, млявих од холоду гадюк, що купами лежали на купинах або лiниво пересувалися помiж очеретом.
Раз їм почувся згори шум, одмiнний од шуму плавнiв, i вони домiркувались, що то пролетiло над ними стадо якихсь птахiв, може, диких гусей. Здавалось, плавням нема кiнця-краю; навкруги було усе те саме та й те саме, немов вони стояли на мiсцi.
Справа починала бути поганою. Остап знемiгся i зовсiм розхорiвся: його палила гарячка. Соломiя поклала його край озерця i задумалась. Адже вони могли пропасти отут, без людської помочi, без харчiв, посуваючись так поволi! Голод уже й так ссав пiд грудьми. Видно, вони заблудились i тепер плутаються у плавнях - i хто зна, як довго ще iiiожуть блукати у сiй глушинi. Чи не краще б лишити тут Остапа - вона ж йому однаково нiчим не годна запомогти- - та самiй метнутись й пошукати виходу? Так було б певнiше й скорiше.
- Примости мене коло озерця, аби я мiг воду дiстати, а сама йди, розглянь...згоджувався Остап.
- Ти, певно, зголоднiв, їсти хочеш?
- Нi, не хочеться... тiльки пити. Соломiя нагнула комиш i зробила хворому ложе. Не зводячись, вiн мiг зачерпнути пригоршнею води.
- Отак добре буде...
Соломiя озирнулась i стала мiркувати...
Вона пiде проти вiтру... здається, управо бiльш
гнеться куня... Вона нiчого не казатиме Остаповi, бо вiн
почне сперечатися, дратуватися.
- Не сумуй же тут без мене, я швидко повернуся,- обернулась вона до нього i зникла в комишах.
Вона йшла i старалася нагадати собi плавнi, як бачила їх згори, до переправи.
Управо - горiло... так, управо горiло, i туди гнав вiтер вогонь; у лiву руку виднiлись гори й верби. Значить, треба йти туди, проти вiтру. Вона стрибала з купини на купину сливе бадьора. З кожним ступенем надiя росла у її серцi, хоч картина не мiнялася. Часом їй доводилось продиратися через таку гущину, що вона ледве пролазила помiж жовтими стiнами. Посковзнувшись, Соломiя вскочила вище колiн у холодну тванюку.
Пiд ногами була безодня, та, на щастя, вона вхопилася за кущ очерету i вилiзла. Вона роззулася, повиливала з чобiт воду i пiшла далi. Крiзь комишi блищали подекуди озерця. Водяний мак вигiдно спочивав на них круглим листом, висував iз води зеленi збаночки. Соломiя зупинялась на мить, щоб подивитись iздалеку, як дикий гусак старанно укладав пiр'ячко на головi самички, а вона млiла, плямкала дзьобом i розправляла крила. Гадюка часом перепливала єрик хвилястими рухами, здiймала голову, повабно хитала нею з боку на бiк, як значна дама, i роздивлялась навкруги круглими очима. По сих непролазних пущах, певно, нiколи не ступала людська нога. Тут було безлiч таємних закуткiв, скрiзь стрiчались берлоги диких звiрiв, висланi кунею та сухим мохом. На старих очеретинах гойдались покинутi гнiзда, по рудих, аж червоних, ослизлих од туману купинах валялись пiр'я й гадючi линовища. Вужiв було так багато, що Соломiя скоро перестала звертати на них увагу. Часом очеретяний початок, зачеплений Соломiєю, лопався i обсипав її бiлим пухом, мов снiгом. Соломiя йшла, як на днi моря, а вгорi,

читати