Завантажити

опритомнiв.
Проти нього стояв не пес, а вовк. Великий, сiрий, забовтаний, з гарячими й голодними очима. Вiн насторошив вуха й простяг до Остапа морду, мiркуючи, чи безпечно йому нападати, чи нi. Остап лежав безборонний i дививсь на вовка. Вiн добре бачив трохи кривий, глибокий i заслинений рот вовка, закрутки шерстi на його грудях й мiцнi замоченi лаби.
Звiр стояв нерухомо, врештi переставив одну лабу, далi другу i трошки присунувся до Остапа.
Остап зачерпнув пригоршнею води i бризнув на вовка. Бризки долетiли до його морди, кiлька з них впало на неї. Вовк вискалив зуби i осiв на заднi лаби, але не. одходив.
Остап знов покропив його водою. Вовк клацнув зубами i блимнув очима. Вiн був невдоволений. Посидiвши трохи й не зводячи очей з Остапа, вiн раптом витяг шию, подався наперед i так жалiбно завив, що Остаповi аж мороз пiшов поза шкiру. Вив вiн довго, на кiлька нот, iз великим смаком, з заплющеними очима. Врештi замовк, посидiв трохи i наблизився до Остапа. Єдиним оружжям Остапа була вода, i вiн од часу до часу обливав нею вовка, не допускаючи до себе. Вовк врештi скучив. Вiн кiлька раз сердито, з запеклiстю клацнув на Остапа зубами, крутнувсь i щез у комишах.
По сих одвiдинах Остап почав думати про смерть. Прийшла пора вмирати.
Чи живого, чи мертвого, а таки з'їсть вовк або сточать хробаки у сих нетрях. Чи не однаково?
Остаповi згадавсь Котигорошок. "Хiба я боюсь смертi? - чув вiн його цапиний голос.Зроду-звiку... Пошли, господи, хоч зараз. Раз умирати - не двiчi... Умер - i край, бiльш не встанеш..."
- Остап теж не боявся смертi. Йому тiльки хотiлось перед смертю побачити Соломiю. Дiдуся вiн бачив, той приходив до нього, а Соломiї як нема, так нема... Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її. I Остаповi стало жалко Соломiї, страх як жалко. Вона така добра, так кохала його, вона пiшла за ним у далеку дорогу, не пожалувала кiс своїх задля нього; вона доглядала його, як рiдна мати, була вiрна, як товариш. I саме тепер, коли вони здобули собi волю i мали в щастi й радостi почати нове життя, приходить пбгибель i, як щенят у рiчцi, топить їх обох... Топить... топить... топить...- спiвають йому вiдхiдну комишi з правого боку.-Погибель... гибель... гибель...-пiдхоплює лiве крило.
Остап лежав довго, без кiнця. Осiннiй день сунеться поволi, сiре небо цiдить блiде свiтло.
Остаповi нудно. Вiн має таке враження, наче чекає перевозу... Ось-ось мае переправитися... ось-ось переправиться... i не може, щось не пускає... "Тихо будьте, люди, не хапайтеся..." - шепче дiд Овсiй, i палають на небi вогнi. Вогнi палають, розростаються, од них йде тепло i зогрiває Остапа, розпалює йому кров. Гаряча i., хвиля б'є до серця, в головi прояснюється. Вiн не хоче вмирати. Вiн хоче жити. Свiт такий красний... Остап iще молодий, вiн не жив iще, не зазнав усього... Йому ще хочеться глянути на сонце, побачити свiт божий, людей, обняти Соломiю... Вiн iще живий, вiн не лежатиме тут колодою, не ждатиме, аж прийде смерть... Остап зсувається зi свого ложа i повзе. Йому боляче. Ну, та нiчого, терпи, козаче... Вiн буде плазувати, чiплятиметься не тiльки руками й ногами, а й зубами навiть, а таки вилiзе з сих мочарiв. i Остап повзе. Йому трудно, кожну купину доводиться брати з бою, в грудях коле й спирає дух, ноги важкi, як колодки. Вiн спочиває, омлiвав часом, прокидається i знов повзе на днi комишевого моря. До серця б'є гаряча хвиля; дика, непереможна згага життя палить усерединi, сповняє усю його iстоту... Раптом вiн чує над собою: - Остапе! Остапе! Се ти? Живий? Вiн знає, чий то голос: то вiрна його жiнка, то Соломiя злинула з неба, щоб узяти його до себе.
- То я, то я, серце моє...- обзивається вiн до неї i чує, як вона зводить його, бере на руки, як малу дитину, i вони летять обоє у високостi, ген-ген до зоряного неба... Йому так радiсно, так добреГУ
Край битого шляху, яким селяни наддунайських сiл їздять у Галац, заховався серед купки верб та помiж очеретами циганський виселок. Вiн складався всього-навсього з трьох хаток, властиво, курникiв, низеньких, кривих, злiплених iз глини, як ластiвчанi гнiзда.
У двох iз них, очевидно, нiхто не жив, бо вiкна були повидиранi, комишевi стрiхи обсипались i кiнцi лат стирчали з них, як ребра кiстяка. Тiльки в однiй лiплянцi свiтились два вiконця i вився димок iз вербового димаря.
Там жила одинока у висiлку циганська сiм'я. Найбiльше мiсця в хатцi займала пiч iз великим, мало не до землi комином. Припiчок був так низько, що вогонь горiв сливе на землi. Сива розтрiпана циганка грiла коло вогню свої лахмани, пiдкладала в огонь очерет i курила з короткої люльки. На лавi, в вигiднiй i мальовничiй позi, розкинувся молодий циган. Його чорнi кучерi вилазили крiзь подертий бриль, а блискучi очi й веселе, подзьобане вiспою бородате обличчя осмiхалось до молодицi, що, зiгнута, силкувалася стягти з ноги свого чоловiка чобiт, її струнка фiгура зiгнулась од напряги, як тугий лук, а фантастичний синiй плащ i червона спiдниця не могли скрити мiцних форм молодого

читати