Завантажити

лишко! - охкав Iван, наче баба.- Пiд саме серце влучив, бач...
Iван витрiщив на Соломiю очi i- крутив, здивований, цапиною борiдкою.
...Аякже, аякже, таже обсмалили б, як кабана.. пропала б душа християнська нi за понюшку табаки... хе-хе!..
...Ви думаєте - точнiсiнько так i менi було: ото пристали ми до берега...
...Оце але! Ну й бiсова циганка!.. вiн її лупцюс, а вона йому очi з лоба дере, так якIван перебивав Соломiїне оповiдання та все поривався розповiсти про свої пригоди. Врештi вiн таки дiп'яв свого.
- Вилiзли ми з човнiв, стали на турецьку землю, а менi й свiт не милий, iй-богу!.. Де! Чоловiк думав при
Пкупi з гарними людьми, а тут... тiльки клунок ваш у ^руках... Йдемо на другий день у конак записуватись, ц менi все ви на думцi з Остапом, мало не плачу з жалю... Записали нас - кажуть, вiльнi... Ну, живий живе , й гадає - хе-хе-хе!.. Однi з нашої валки подались на Тульчу, на Iсакчу, до родичiв, а я бачу, що й тут нашi люди, та й лишивсь. Може, думаю, яку звiстку про вас почую - їй-богу!.. Та чекайте ж бо, не перебивайте... От вийшов я на базар - став коло наших... оглядаю тих, що наймають... Проходять турки - гал-галгал! Як жиди нашi... Чорнi греки так i шпають, так i шпають... Пiдiйшов до мене один чоловiк, румунами їх тут звуть... "Йди, каже, до мене за "аргата"... Аргат - це по-їхньому, а по-нашому - наймит... А я й не знав, про що вiн... Чого хочеш, питаю? А вiн - аргат, аргат... Насилу розтолкували люди... Чому нi? - кажу, та й пiшов за ним. Людяний чоловiк, спасибi йому, харчi добрi... Оце як молодиця його почне на.мене гримати, то вiн i пiддобрюється, щоб я не покинув: "Бун аргат,- каже,- бун", ще й по плечу плеще... Та що вiн собi мислить, що я довiку буду молотити йому на гарманi!.. Аякже, сподiвайся, хе-хе-хе!.. От Савка - пам'ятаєте Савку - такий високий, сухий?.. Е, якi ж бо ви, отой Савка... що... що такий сухий, високий, верстою дражнили... та вiн кличе пiд Тульчу... Йди, каже, туди, там землi не мiрянi, бери займай, скiльки сили твоєї, рубай лiс, став хату, хазяїном будеш... Знаєте що, Соломiє... ой, знаєте що: рушаймо усi туди-їй-богу!.. I Остап iз нами... От буде добре! Ходiм зараз до вас, порадимося ще з Остапом... однак сьогоднi свято... Ну, це але! Ну, це так!.. I не гадав, i не снив навiть... Правду кажуть: гора з горою... хе-хе-хе!..
Iван крутив головою; вiд щасливої гадки ситий вид його i круглi очi блищали, мов помазанi маслом. Вiн, не вгаваючи, жебонiв своїм козячим голоском, хвалив, сподiвався, божився i прохав.
Соломiя й сама думала про тi сторони, куди закликав Iван. Роблячи у болгарина, вона чула про селитьби втiкачiв i тiльки ждала, щоб Остап трохи очуняв. Тепер, разом iз Iваном i з отим Савкою - який це Савка? - охiтнiше буде вирушати у новi мiсця.
- Ну, добре. Ви вже тiльки заждiть, поки я зроблю покупки...
- I я з вами пiду... я вже буду триматися вас, як слiпий плота, а то знов загублю де... хе-хе-хе...
Незабаром Соломiя з Iваном простували повз плавнi до циганської оселi. Iван був радiсний, веселий, дробцював короткими ногами i все говорив та й говорив, мов горохом сипав.
Насамперед вони побачили бiлу козу. Вона терлась об стовбур сухої верби i жалiбно мекала. Наближаючись до хати, Соломiя почувала невиразну тривогу. Чого, через вiщо - вона не знала, хоч та тривога отруїла їй кров. Соломiя, не слухаючи вже Iванової бесiди, побiгла до дверей. Дверi були пiдпертi кiлком iзнадвору. Що сталося? Нащо зачинили Остапа? Вона шарпнула кiлок i вбiгла до хати. Там був нелад: перекинутi ослони лежали догори ногами, лахмани валялись долi, в хатi було чорно i пусто. Нiкого. Де ж усi подiлися? Куди подiвся Остап? Може, вона помилилась i попала не в ту хату? Соломiя вискочила надвiр. Нi, та сама хата, он i розколина на стiнi, i тi ж верби, i коза... Може, Остап вийшов iз хати та пiдпер дверi?
Соломiя гукнула Остапа.
Нiхто не обiзвався. Та чого ж у хатi такий нелад, все перекинуто, лежить жужмом?.. Де ж слабий Гiца? Вiн не мiг рушитися, як вона виходила з дому, вiн ледве дихав. Що ж сталося?
Соломiя оббiгла навкруги хату, заглянула в повiтку - коня й воза нема. Вона побiгла до других хат, заглянула в повибиванi вiкна - нiкого й нiчого. Ноги в неї тремтiли. Все тiло тремтiло. Тривога душила груди i горло. Де Остап?
- Оце але! - дивувався Iван, бiгав за Соломiєю, чудно витрiщав на неї очi та докучав усякими дурними радами.
- Куди його подiли? - питала сама в себе молодиця, дивлячись на Iвана i не бачачи його. Вона нiчого не могла зрозумiти: думки й гадки скакали у неї в головi i розкочувались, як намисто.
- Гаї Хто ж його знає!.. Ходiм у конак,- радив Iван,- так i так, розкажемо, був чоловiк та пропав. Побачите, вони вже знайдуть його...
Соломiя ладна була за що-небудь учепитися, аби напасти на Остаповi слiди. Та й нiчого iншого не лишалося, як послухати Iванової ради. Для певностi вона що раз обдивилась кожен закамарок у хатi, гукнула кiлька разiв Остапа у плавнях. Iван допомагав їй своїм пискливим голоском. Усе було

читати