Завантажити

один проти одного. Соломiя впiзнала Остапа.
Треба його сповiстити.
- Оста-а-пе-е! - вигукнула вона на голос пiснi, i той музикальний вигук покотився помiж бiлими берегами, долинув до людини на передньому човнi i стрепенув нею.
- Оста-апе! - спiвала Соломiя.- Ми їдемо тебе визволяти!.. Iван б'є одного... я стрiляю другого, ти возьми собi третього...
Гарний сильний голос спiвав на водi, все наближаючись, все змiцнюючись, i турки заслухались. Вони не помiтили навiть, що просто на них летить човен i ось-ось стукнеться з їхнiм.
Соломiїн човен повернув боком i був усього на аршин вiд турецького, коли турки загалакали. Та було пiзно: човни черкнулися, загойдались, i саме тодi, як турки з лайкою нагнулися, щоб вiдiпхнутись, Iван пiдняв весло i з усiєї сили спустив його на червоний фез.
У той же мент мiж них блиснув пострiл i звилась хмарка диму.
- Алла! - скрикнули турки з несподiванки.
Одного душив Остап.
Той мент був таким блискавичним, що видався хвилшгого с^. Iван, спустивши весло на голову турковi, пiдняв його знов i на хвилину закляк, дивлячись на розгойданий, стрибаючий по водi човен iз переляканими людьми. Соломiю крiзь серпанок диму опiк лютий погляд червоних очей, i їй здавалося, що вона стрiляє безперестанку, хоч могла вистрiлити лише раз.
Раптом Iван почув, що його впекло щось у живiт. Вiн машинально спустив весло на турка, але весло сковзнуло i випало йому з рук: червоний фез турка якось витягся перед очима, немов вирiс, вiдтак щез;
Iван розкинув руки, похитнувся, в головi мигнула свiдомiсть, що йому щось недобре.
- Ой боже ж мiй! - скрикнув вiн раптом i полетiв навзнаки в воду. Хибкий човен нагнувсь пiд вагою його тiла i викинув Соломiю. Льодова вода голками пройшлась по Соломiїному тiлу, сон щез i свiдомiсть освiжила мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломiя побачила, що Остап б'ється в руках двох туркiв, а третiй - той самий, що був пiд Iвановим веслом,- держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен трiпавсь перед її очима на водi, як велика риба.
Значить, нi вона, нi Iван нiкого не забили... Значить - усе пропало... Але їй не до того... Вона чує, що могутня течiя бере її в свої обiйми, а чорна глибiнь тягне її за ноги. Приходить смерть. Але вона не дасться. Во^я на має сильнi руки, а до берега недалеко. Вона чує за собою якiсь крики, Остапiв голос, та їй не до них. Вона мусить поспiшатися, поки не змерзло тiло... Дикi, невгамовнi сили життя встають, i пруться, i розпирають груди, зростають у лютiсть... Усi сили добути... всю теплу кров... усю волю... Ось ближче до берега... Ось берег видко... а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радiсть, життя... Душа рветься до сонця, а тiло тягне до себе чорна безодня. Вона оковує його залiзом, обвiшує камiнням, обхоплює холодними руками... Все тяжчим i тяжчим стає воно, все глибше i глибше пiрнає у воду...
- Остапе!..- з розпукою кличе душа.
- Соломiє-є!..- доноситься до неї крик серця.
- Соломiє!..- чує вона крiзь холодну хвилю, що б'є їй в очi, торкається чола, розплутує коси...
Жовте, каламутне свiтло потиху лине догори... згадки життя займаються, як iскри, i гаснуть, попелiють, як iскри...
По чорнiй рiчцi помiж бiлими берегами прудко пливе човен, тане вдалинi i обертається в цятку... за ним несе вода другий, порожнiй, хлюпає в його бiлi боки i фарбує їх у червоний колiр...
Тихо в повiтрi...

* * *

Чимало води утекло в Дунаї з того часу. На високiй бессарабськiй половинi, де удень котиться брудна хвиля овечої отари, а по ночах сумно гуде вiтер, стоїть одиноко високий пам'ятник, поставлений на згадку розливу людської кровi. Там колись бились турецькi яничари з московським вiйськом.
Тьмяно свiтяться вiкна у маленькiй хатинцi, де сторож варить собi убогу вечерю. Весело, з трiском палає в печi сухий комиш i гуготить у коминi. В печi щось булькає. Сивий дiд грiє свою бороду бiля вогню i слухає розмову вiтру.
Що не кажiть, а вiн живий, той вiтер. Вiн летить iздалеку, понад тихими селами i забирає по дорозi, всичує в себе i тишу села, i клекiт мiста, шемрання темного лiсу, дзюрчання вод i дзвiн стиглого колоса. Вiн несе в собi весь гомiн землi, вiд тихо-то бринiння мушки до гуркоту грому, вiд скритого зiтхання серця до крику смертельної розпуки.
Треба тiльки умiти слухати. А дiд навчився. Довгi роки самiтного життя серед розлогих просторiв, у цьому царствi вiтру, навчили його розумiти таємну розмову. Ось i тепер приносить йому той вiрний товариш усякi звiстки свiту i кидає, мов цiнний дарунок, у комин хатинки.
Дiд пiднiмає кудлатi брови i слухає. Його мутнi очi дивляться в простiр, а усмiшка розсуває зморшки.
- Чую, чую...- шепче вiн i виходить iз хати. Темрява i пустка обгортають його. Вiн повертається у той бiк, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай,- i шепче:
- Знов мене кличеш, Соломiє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже...
А вiтер гуде, розвiває дiдовi бороду i приносить йому тихий, ледве чутний, мов iз дна Дунаю,

читати