Завантажити

зважилась йти, доки стане снаги й сили. Вона бiгла, хоч ноги в неї були слабiшi, нiж учора, а повiтря було якесь густе i трудно було дихати ним. Опрiч того, Соломiї докучав голод. Уже другу добу вона нiчого не їла, пiд серцем її млоїло, в животi корчпло. На ходу Соломiя висмикувала стебло або корiнь водоросла i жувала противну, з болотним запахом рослину. Чим далi вона йшла, тим бiльше дивувалась, що сьогоднi попадалось їй так багато живих iстот. Тричi вона помiтила крiзь комишi сiрий вовчий хребет, раз лисиця майнула коло неї хвостом, а то здалеку чулося немов кабаняче рохкання. Вужi й гадюки набралися сьогоднi особливої рухливостi, бо все повзли й повзли в тому напрямку, як йшла Соломiя, i їй треба було особливо уважати, щоб не наступити на слизьке й холодне гадюче тiло. Птахи кружляли над плавнями цiлими хмарами i так верещали, що заглушали навiть шум плавнiв. Соломiя все йшла. Вона зiбрала всю енергiю, всю силу волi, всю мiць тiла i йшла уперто i завзято з вiрою, що її широкi й високi груди зламають усi перешкоди. Однак краю плавням не було. Комишi, озерця, єрики... I знов комишi, i знов вода, i знов той самий звук розмiреного, однотонного прибою морської хвилi. Надвечiр їй почувся дим, i вона зрадiла - значить, близько люди. Та чим далi вона йшла i чим бiльше смеркалось, тим бiльше дим ставав помiтним. Птахи сильнiше непокоїлись. В повiтрi стало теплiше. Те тепло йшло ззаду i з бокiв, немов од печi. Соломiї робилось душно, її дуже дивували i навiть непокоїли тi змiни в плавнях. Що се таке робиться навкруги?
Обернувшись назад i глянувши на небо, вона побачила червонi, як грань, хмари - i зразу стали зрозумiлими їй i той дим, що вона чула, i тепло, i неспокiй птахiв, i тiкання звiрiв. Плавнi горiли, вогнянi гори наступали на них, несли усьому смерть. Але вогонь iще десь далеко. Коли швидше побiгти - можна ще втекти. Тiльки так душно, так важко... наче хто женеться ззаду i дихає, налягає на плечi. Соломiїне вухо ловить уже далекий лускiт сухого комишу, невиразне гудiння, наче звiр-велет трощить щось, жвакає i важко солить. Се ж видима смерть здоганяє її1 Тут нема вже рятунку. Нiхто й нiщо не поможе. Несказанний жах обняв Соломiю. З криком "Ох, боже мiй!.. ох, боже!.." вона шарпнулась iз останнiх сил i наослiп кинулась в очерети, слiдком за гадюками, звiриною й усiм живим, що, рятуючись од наглої смертi, мчало в перестраху перед наступаючими бурунами вогняного моря...
А воно йшло. Воно котилось за ними невпинними, непереможними, веселими хвилями, золотом розсипалось по плавнях, жерло очерет, випивало воду, пiдпалювало небо...

* * *

По вiдходi Соломiї Остап почув себе одрiзаним од свiту, од людей. Гарячка палила його всерединi, вiн щохвилини мочив руку в водi та охолоджував чоло, очi, голову. Йому докучило дивитись на жовтi стiни комишу - i вiн заплющив очi. Вiн думав. Згадувались йому давнi замiри, вiн думав про те, чого йшов сюди, у Туреччину, через вiщо покинув рiдне село й дiдуся. Якто тепер живуть дiдусь, чи живi й здоровi? Чи згадують
Остапа? От коли б вони прийшли й подивились на свого внука, пiдстреленого, знесиленого, покинутого в комишах на обiд вовкам та воронам.
Йому все щось верзлося, i в маячнi вiн кликав дiдуся. Дiдусь приходив. Тихо й непомiтно вилазив вiн iз комишiв i ставав над Остапом, згорнувши руки.
- Тебе зранено, синку, чи не з ляхами бився?
- Нi, дiдусю, то мене москаль встрелив, як я кордон переходив.
- А де ж твої братчики, сiчовики дунайськi, що ти сам лежиш помiж очеретом?
- Е, дiдусю, ви думаєте, що ще й досi там Сiч є? Нi, нема, дiдусю, вже Сiчi... Була, та загула... Вивiв Гладкий, може чули, товариство на озiвськi степи, покинув турка...
- Що ж ти робитимеш, синку, на чужiй сторонi?
- Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму... все ж краще на волi, нiж пiд паном... Там iще лишились нашi люди, дiдусю... пiд турком...
Остап вiв бесiду з дiдусем - i дiдусь потiшав його, давав ради, розказував про колишнє й про те, що дiється у селi тепер. Як тiльки Остап розплющував очi, дiдусь ховавсь у комишi, але доволi було заплющити їх, як дiдусь знов з'являвсь i слухав пригоди Остаповi або оповiдав про себе.
Надвечiр Остап почав турбуватися: де дiлася Соломiя, що її нема досi? Чом вона не приходить? Адже вона знає, що йому трудно й поворухнутися, що вiн не годен сам видобутися з сих нетрiв.
А може, вона його покинула?.. "Соломiє... Соломiє..." - стогнав хворий, та стогiн його заглушався шумом плавнiв.
Вночi стало йому гiрше. Пропасниця тiпала ним, гарячка палила вогнем, а в грудях так кололо, що вiн на превелику силу дiставав собi воду. Вiн хотiв кашляти i не мiг од болю. А Соломiя не приходила. Остап не спав, а лиш часом, на кiлька хвилин, западав у нетяму. Нiч тяглась довго, безконечно, як смерть... А Соломiї не було... Де ж вона, що з нею? - Остап нудився.
Удосвiта Остап почув, що коло нього жива iстота.
- Ти, Соломiє? - поспитав вiн i одкрив очi. "Чи вона жартує, що перекинулась собакою?" - подумав вiн i трохи

читати