Завантажити

над її головою, шумiла куня, немов котила кудись рудi й каламутнi хвилi. Соломiя мiркувала, що коли брати у лiву руку, плавнi мусять швидко скiнчитися, бо в той бiк вони простягались недалеко. Аби йти проти вiтру. Раптом Соломiя зупинилась i мало не зомлiла од страшної думки. Гй прийшло до голови, що вона може не знайти Остапа, бо нiчим не значила своєї дороги. Треба було ламати комиш абощо. Треба зараз вертатися, поки вона недалеко одiйшла й не забула дороги. Серце її неспокiйно калатало, коли вона бiгла назад, одшукуючи свої слiди. Вона не мала часу на обережнiсть - комиш бив її по лицi i навiть скалiчив ногу. Та то були дрiбницi. Коли б швидше знайти Остапа, вона тодi знов подасться на розвiдки, тiльки не буде такою дурною, не забуде значити дорогу. Спочатку все йшло добре, вона знаходила свої слiди i по них верталась. Та скоро слiди щезли. Соломiї здалося, що вона дуже одхилилась улiворуч. Вона взяла трохи у праву руку i несподiвано наскочила на чимале довгасте озерце. Тут вона не була, се вона твердо пам'ятала. Вона мусила вернутись трохи назад, щоб обiйти перешкоду. Тепер Соломiя вагалась, в якому напрямку йти. Найкраще керуватись вiтром: треба, щоб вiн тепер-дув у спину, i йти за вiтром. Соломiя глянула вгору. Куня гойдалась то в той, то в iнший бiк. Рiшити було трудно. Однак Соломiї здалося, що їй треба йти просто перед себе. Вона пiшла. Пройшовши зо двоє гонiв, Соломiя запевнилася, що йшла проти вiтру. Невже вертатись назад? Вона зупинилася. Очевидячки, вона збiглася з дороги, заблудилася. Що робити? Ноги в неї тремтiли од трудної ходнi, в головi бродили безладнi думки й мiркування. "Що робити?" - немов питав у комишiв її блукаючий погляд. Комишi оточали її ворожою юрмою i шептались. Соломiя подумала, що вона мусить бути недалеко од Остапа, що вiн почує її, i крикнула:
- Остапе-е!.. Оста-апе-е!..
Голос її прогучав глухо, стiна ворожого очерету не пустила його далеко, забрала в себе, ковтнула.
Соломiя ще раз гукнула - те ж саме.
Серце в Соломiї упало, руки звисли безвладно. Та ненадовго. Новий приплив енергiї, шалена вiдвага пойняли її волю, i вона кинулась уперед, розхиляючи й ламаючи очерет зi слiпою завзятiстю зраненого оленя. Од часу до часу вона кликала Остапа. Одповiдi не було. Вона почала кричати на всю мiць легких, у надiї, що коли не Остап, то хтось iнший почує її. Не могло ж бути, щоб вона так далеко вiдбилася од берега, де проходили часом люди. Шум комишу перемагав її. Наляканi чужим голосом птахи з тривожним писком крутились над головою Соломiї. Комиш шумiв. Вiн їжився перед нею, тiснив iз бокiв, настигав iззаду, ловив корiнням за ноги, колов i рiзав шорстким листом. Жовтий, гладкий, високий - вiн глузував iз неї, помахуючи над її головою рудим чубом. Соломiя чула до нього зненависть, як до живої iстоти. Вiн дратував її. Коли б у неї був серп або нiж, вона рiзала б його доти, поки б вiн не полiг увесь або вона сама не впала трупом. Соломiя накинулась на нього i почала трощити iз злостi, з озвiрiнням, як свого ворога.
Вона рвала його, ламала, крутила i била ногами, а вiн згинався, упирався, зчiплювався вгорi китицями, ранив їй руки i тiльки корiнням тремтiв, немов од скритого реготу.
Соломiя знесилилась i впала, їй стало душно. Пiт краплями стiкав по виду, груди важко дихали, i очi блищали, як у звiра, що попавсь у лабети. Значить, нема виходу; вона мусить тут погибати, а Остап через неї - десь у другому кiнцi. Соломiї не так жалко було себе, як Остапа; вона уявляла собi, як вiн тепер лежить хворий i самотнiй у пущi i вигляда її з очеретiв, їй жаль стало молодого змарнованого життя - i вона заплакала.
Тим часом короткий осiннiй день гас, iз плавнiв вставала нiч. Спочатку морок полiз iз-помiж очеретiв, а за ним дихнули озерця й купини бiлим туманом.
Ставало вогко й холодно. Поночi нiчого було рушатись. Соломiя сидiла, обнявши голову руками, i думала. Ш, вона не хоче гинути отут! Як тiльки на свiт займеться i можна буде йти, вона пiде просто, просто i буде йти, аж поки дiйде до краю. Вона знайде там людей, оддасть їм усi свої грошi, що висять зашитi в торбинцi на шиї, i з ними обшукає плавнi та знайде Остапа. Коли б лиш переждати нiч...
Чим бiльш темнiло, тим вiтер, здавалось, дужчав, принаймнi очерет шумiв так, що заглушав навiть думки. Нiчого не було чути, тiльки безперестанне, одноманiтне, вiчне шу-шу-шу... шу-шу-шу... Правда, часом вона помiчала, що низом, помiж комишами, щось проскакувало, а шамкий сухий лист очерету тодi трiщав. Птахи були неспокiйнi, метушилися, бились крилами помiж очеретом i здiймали галас, мов перед бурею.
Соломiя сидiла так, аяс поки не заснула. Вона не знала, як i коли се сталося,- втома i шум комишу приспали її.
Вона не могла б сказати, прокинувшись, чи було пiзно, чи рано. Над комишами ще нижче, нiж вчора, спу, скалось олив'яне небо. Все тiло у Соломiї болiло, як побите. Важкi повiки мимохiть спускались на очi, голова була несвiжа. Однак Соломiя не могла гаятись i хвилини. Вона пiшла просто перед себе, так як стояла, i

читати