Завантажити

Соломiя немов не розумiла того, що сталося. Вона торсала Остапа за одежу, тягла його з собою i з жахом повторяла:
- Тiкаймо... тiкаймо... вiн iще стрiлятиме, вiн уб'є тебе...
Помiтивши, що Остап не рушиться з мiсця, вона вхопила його пiд руку i сливе поволокла за собою. Вона вскочила у комишi i бiгла прудко, наскiльки позволяв се Остап та густий очерет. Тряский грунт плавнiв вгинався пiд нею, як на пружинах. Ноги грузли часом по колiно в цмоковинi, цупкий комиш ламався, трiщав та бив її по лицi, плутався пiд ногами, а вона бiгла усе вперед, пойнята жахом, нiчого не помiчаючи, бажаючи тiльки забiгти якомога далi, укритися вiд наглої смертi.
Остап несвiдомо пiддававсь їй. Вiн бiг за нею, хоч iз кожним вiддихом i рухом кололо його в грудях i нападали часом млостi, а з-пiд руки, якою вiн затуляв рану, стiкало щось тепле й мокре.
"Аби лиш перебiгти отеє мiсце... аби лиш перебiгти, i все минеться... нiчого лихого не буде..." - блукали думки в його головi, i вiн бiг, напружуючи останнi сили, аби не вiдстати вiд Соломiї.
Врештi вiн почув, що млiє.
- Стiй... не можу...- шепнув вiн, опускаючись додолу.
- Що тобi? - опритомнiла молодиця, схилившись над ним.
- Кровi багато витекло...- насилу вимовив Остап.
- Тебе зранено? Де? - скрикнула Соломiя, опускаючись перед ним на колiна та намагаючись розглянути рану.
Але було темно, як у льоху. Не видно було навiть комиша, що стирчав густо, мов жито на нивi, круг них.
- Де тебе зранено?
- Отут, пiд серцем.
Соломiя провела рукою по його грудях i намацала мокру й липку сорочку. Остап скрикнув од того дотику.
В головi у Соломiї розвиднiлось. Жах її щез без слiду. Вона знала, що робити.
Обережно розщiбнула йому сорочку i одкрила груди. Сього було мало. Вона роздерла пазуху, одлiпила скривавлену сорочку, потiм одшматувала довгий пас зi своєї пiдтички i з помiччю Остапа тiсно зав'язала йому рану.
- Води!..- попрохав ранений.
Води! Се легко було сказати! У сiй пiтьмi, у сiй чорнiй невiдомiй пустинi, де доволi було зробити кiлька ступенiв, щоб заблудитись, трудно було шукати воду. Серце Соломiїне рвала та просьба Останова, а голова шукала способу. Ба! Адже вони на водi! Про се свiдчить трясовина, що вгинається пiд ногами. Соломiя спробувала викопати рукою ямку i справдi докопалась до води. Була се густа, гнила й тягуча рiдина, з противним запахом шувару. Соломiя зачерпнула її у пригорщi i подала Остаповi. Той змочив уста, але пити її не мiг. Соломiя змочила йому чоло, скинула з себе верхню одежу i пiдмостила йому пiд голову. Про те, щоб пускатись у дорогу в таку пiтьму в невiдомiй сторонi, не було й гадки.
Треба було дочекатися свiту.
Остап лежав на очеретi й почувавсь ослабленим. У грудях у нього хрипiло, i було боляче дихати. Не то сон, не то забуття склепляло повiки.
- Ти тут, Соломiє? - питав вiн i дрiмав далi.
- Тут, тут... осьде...
Серце нило в Соломiї од жалю й тривоги, їй легше було б, коли б куля потрапила в неї.
Та ще коли б вона хоч могла бачити його рану, його обличчя - їй, здається, не так би важко було. А то ся пiтьма, сей чорний, клятий морок. Вiн оточав її з усiх сторiн, слався перед очима, висiв над головою, заповзав пiд шкуру, виповняв її всю та гнiтив серце... Надаремне витрiщала вона очi - вона не могла навiть одрiзнити пальцiв на власнiй руцi. Вiн жив, той морок, рушався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Соломiя сидiла перестрашена та прислухувалася, про що шепче морок.
- Шу... шу... шу...- починав вiн iздалека,- шу... шу... шу...- одзивалось тут коло неї,- шу... шу... шу...- шепотiло все разом - а пощо було клясти... шушу... а тепер умре... побачиш - умре... шу... шу... шу...
Соломiї ставало моторошно. "Брешеш, брешеш...- хотiла вона кинути в лице злому мороковi,- вiн мiй... вiн буде жити... його не дуже поранено... адже вiн скiльки пробiг..."
Але морок уперто шумiв свое: "Вiн умре... шу... шу..."
I немов в одповiдь йому важко дихав Остап, тихо постогнуючи крiзь сон.
Соломiя затулила вуха й заплющила очi. Ся пiтьма, бiльш знайома, бiльш свiйська, не так мучила її. Зате вона почула вогкий холод, що проймав її наскрiзь. Та вона не хотiла виймати з-пiд голови в Остапа своєї одежини i тiльки скорчилась, щоб хоч трохи зогрiтись, Вона не чула вже зловiщого шептання мороку i оддалась надiям на краще. Вiн вигоїться, вiн житиме... вона не дасть йому загинути... От коли б лиш свiтало уже... коли б свiтало...
Утома взяла своє: Соломiя навсидячки задрiмала.
Коли вона прокинулась, сiре свiтло падало з хмарного неба. Туман iще плутався у комишах i поволi здiймався догори. Плавнi немов курились.
Остап лежав тут же з розплющеними очима; його молоде обличчя немов прив'яло, на уста впала смага.
- Ну, як тобi? - припала до нього Соломiя.
- Та нiчого... тiльки дихати важко... згага мене палить... води...
Треба було щось радити.
- Ти можеш йти?
- Не знаю... зведи мене...
За помiччю Соломiїною Остап звiвся. Вiн затискав

читати