Завантажити

тiла.
На порозi стояв старий високий циган, немов роздумував, чи увiйти до хати. Врештi вiн переступив порiг, пiдiйшов до печi i присунувся "до вогню, так що його суворе обголене обличчя заблищало мiддю. Тодi обiзвався до молодшого:
- Ти загнав. Раду, шкапину? Щоб часом не забрела в плавнi та не згорiла.
Раду збиравсь одповiсти, коли в той мент щось сильно стукнуло в вiкно.
Усi здригнулися. Молода циганка вискочила з хати.
Скоро пiсля того знадвору почувся її рiзкий горловий голос:
- Раду, аорде!

Раду лiниво звiвся з лави i вийшов надвiр; за ним подався старий.
Пiд вiкном, у благаючiй позi, стояла перед циганкою якась страшна жiнка, блiда, простоволоса, в подертiй заболоченiй одежi, i намагалася щось вимовити. її вуста ворушилися, та голос не добувався. Се її мучило, i вона говорила очима - червоними, наляканими, страшними. Врештi їй удалось прохрипiти:
- Люди... добрi... рятуйте... рятуйте!.. Остап лежить там, недалеко... ходiм... рятуйте!.. Цигани нiчого не розумiли.
- Содеш душа? питав старий циган. Соломiя, одначе, не слухала його - вона зверталась ^о-Раду, хапала за плащ циганку, благала старого. Вона стогнала i тягла їх за собою.
Цигани не хапалися. Вони радилися, сперечалися, кричали. Врештi зважились - Соломiя се помiтила. Вона ухопила за руку циганку, наче боялася втратити її, i побiгла в той бiк, де горiли плавнi. Цигани ледве встигали за нею. Перейшовши дорогу, вона подалася вздовж плавнiв.
- Кай жа? тривожно кричав Раду на Соломiю. Але- вона не одповiдала та все бiгла наперед. Врештi зупинилась, нагнулась до землi i промовила:
- Остапе!..
Одповiдi не було.
Цигани теж нагнулися придивляючись. Лежав якийсь чоловiк. Старий циган викресав вогню, запалив очеретину i наблизив її до Остапового обличчя. Очi в Остапа були заплющенi, а на бiлому виду виразно зачорнiли молодi вуса й густi брови.
- Саншукар... шепнула молода циганка, нагинаючись над Остапом.
Ся похвала, видимо, роздратувала Раду, бо вiн гримнув на жiнку горловим, диким голосом i одтрутив од Остапа.
- Люди добрi,- благала Соломiя, стоячи на колiнах,- змилуйтесь, приймiть нас до хати... Ви ж бачите - пропадаємо... Чоловiка мого пострелено, вiн ледве живий, мало не загинули ми в плавнях... Я вам оддячу, я вам одроблю... Вiзьмiть усе, що маю... все... та не кидайте нас... Ось нате...
З сими словами Соломiя зiрвала з шиї торбинку i висипала з неї на руку старому цигановi кiлька срiбних монет.
Старий побрязкав грошима на долонi, пiдкинув їх i сховав у кишеню.
- Мiшто!..сказав вiн коротко. По нарадi з молодим вони взяли Остапа - один пiд пахви, другий за ноги - i тихо посунулись до хати.
Стара циганка вiджила, коли принесено раненого, її страшне, жовте, вiдьомське обличчя зразу стало добрiшим, а сивi пасма кiс, що вибивались iз-пiд чорної хустинки, спокiйно лягали на Остаповi груди, мов на груди сина, коли вона обмивала та перев'язувала йому рану. Напоєний незабаром зiллям, iз перев'язаною раною, зогрiтий теплом, Остап розплющив очi. Се так врадувало стару циганку, що вона забелькотала щось жваво, сильно зачадiла з люльки i радiсно потрiпала Соломiю по плечах.
Стара циганка взяла Остапа пiд свою опiку. Вона ходила коло нього, варила йому зiлля, обдивлялась рану, поїла козячим молоком, особливо коли Гiца та Раду виходили з дому.
Молода Марiуца при мужчинах не звертала уваги на Остапа, ба навiть показувала, що її сердить уся ся iсторiя: вона часто викрикувала щось лихе рiзким, як у ворони, голосом i блимала непривiтним оком у куток, де лежав ранений, та Соломiя помiчала, що все се робиться бiльш для Раду, бо, сердячись, циганка позирала скоса на чоловiка, видимо цiкавлячись, яке се враження робить на нього.
Проте доволi було мужчинам вийти за порiг, як Марiуца оберталась у добру, сердечну жiнку i помагала Соломiї та старiй матерi ходити коло Остапа. Вона укривала його найтеплiшим iз своїх лахманiв, одгортала волосся з чола, одганяла осiннiх мух i все се робила так охоче, з такими жвавими та гарними рухами, що здавалася гнучкою рослиною на вiтрi. Зиркаючи своїми чорними, блискучими очима то на Остапа, то на Соломiю, вона питала в Соломiї:
- Мануш? Мануш?
I коли Соломiя, не розумiючи, чого та хоче, кивала наугад головою, вона допитувалась:
- Сарбу шос?
Часом через Остапа циганки спiзнялися з мандрiвкою на жебри. Щоранку вони запрягали у свою двоколесну гарбу маленьку, худу й облiзлу шкапину, забирали з собою полотнянi сакви i залазили у збиту зi старих дощок дерев'яну скриню, що служила замiсть васага у гарбi. Скриня була така висока, що стара циганка цiлком зникала у нiй, 1 тiльки її страшна голова 8 бiлими патлами та червоною люлькою в зубах виглядала звiдти. Марiуца ставала у скринi на колiна i смикала за вiжки. Мала, облiзла шкапина сумно схиляла голову i не рушалася з мiсця. Марiуца цмокала, била її вiжками, обертала батiг то одним, то другим кiнцем, пiдбадьорювала горловими звуками. Шкапина нi з мiсця. Тодi стара циганка випускала з сухих грудей дикий,

читати