Завантажити

пов'язка з рани, i вiн нiяк не мiг дати собi ради з нею, йому нiяк не вдавалося зав'язати її. Марiуца на той час була в хатi. Вона помiтила се i помогла Остаповi зав'язати хустку. Саме в той мент, як Марiуца схилилась над Остапом, Раду ввiйшов до хати. Циган зразу збiлiв, а його борода й волосся з чорних стали синiми.
- Абрде!
Вiн гримнув на жiнку злим, здушеним, хриплим голосом. Руки самохiть стиснулись у кулаки.
Марiуца, не хапаючись, зав'язала хустку i стала перед Раду проста, висока, витягнена, як струна, iз спокiйним, але грiзним обличчям, її очi, не змигаючи, дивились в його очi, немов говорили: "Зачепи". З хвилину вони стояли так одно проти одного, як статуї. Раду ожив перший: вiн пiдняв руку i важко спустив на її плече. Потiм рука розтулилась i шарпнула за коси. Марiуца зiгнулась, наче вклонилась Раду, та зараз пiдскочила i всiма десятьма пазурами повела по його блiдому виду. Вiн рикнув iз болю й притяг її до себе, обняв. Вона забилась й закрутилась в його обiймах, як в'юн, а ii синiй плащ тримався на одному плечi, як перебите крило. Бiйка розпалювала їх. Вони налiтали одно на одного, бились грудьми, як роз'юшенi пiвнi, кусались i дряпались, як коти, ричали зi злостi i теребили одно одного так завзято, що волосся в них наїжилось i стирчало, як вата з їх дiрявих лахманiв. Врештi вони розскочились iз чудово-блискучими очима, зi схвильованими грудьми, з дихаючими вогнем нiздрями на блiдих гордих обличчях...
Остап тремтiв iз досади, що не має сил побити цигана.
"Я б тобi утер маку,- думав вiн,- коли б москаль не виточив iз мене кровi".
Кровi тої витекло чимало, бо здоров'я повергало до Остапа поволi, сили прибували ю^краплинi, а бiлi уста довго не хотiли рожевiти.
До того, вiн був у неволi. Море комишу звiдусюди котилось на нього рудими хвилями й не пускало, мов свого бранця.
Лишаючись по цiлих днях на самотi, Остап пробував свої тремтячi ноги, як мала пташина крила, i нудився, i сумував, що не почував у собi ще сили покинути скоро циганську оселю. Придивляючись до життя тої оселi, Остап помiчав багато незвичайного, тривожного навiть. Гiца з Раду по цiлих днях спали, а на нiч кудись щезали. Часто серед ночi, перериваючи спокiйний сон хатинки, розлягався раптовий грюкiт у вiконце, i хату сповняла цiла банда якогось непевного люду, що пив, кричав, блискав жадними очима i сварився, як вовча гiчка. Раз якось Остаповi не спалося. Вiн вiдхилив надвiрнi дверi, щоб дихнути свiжим повiтрям, i побачив, як Раду пригнав чиїсь конi, спутав їх i вiдвiв у комишi. - "Еге,подумав Остап,- дак ось воно щоi.."
I чим бiльш Остап придивлявся, тим бiльш помiчав i все бiльше запевнявся, що попав у злодiйське гнiздо.
Плавнi були добрим мiсцем до схованки краденого, а старий i молодий цигани жили з ними душа в душу та смiливо звiрялись їм iз усiх таємниць небезпечного ремества.
- Треба тiкати звiдси I - говорив Остап Соломiї, оповiдаючи їй свої спостереження.- А то ще вскочиш вище халяви. Раду на мене пеклом дише за свою - цур їйi - носату циганку та голомшить молодицю нi за що нi про що.
Однак Раду не завжди сварився з жiнкою.
Траплялись такi днi, коли вся сiм'я, мов змовившись, лишалась удома, спочивала. Всi разом обiдали, пили вино i були веселi. Коли часом вибух гнiву або лиховiсний полиск пiдсиненого бiлка каламутив спокiй, то лиш на хвилину. Зараз пiсля того знов розлягався смiх, i радiсть була такою ж дикою, як i сварка.
По обiдi Гiца знiмав зi стiни свою скрипку. Вся сiм'я знала вже, чого мав сподiватися, i розташовувалась пiд хатою. Стара циганка накладала червону люльку свiжим тютюном i вигiдно мостилася на призьбi. Гiца насував на чоло подертий бриль, ставав у позицiю коло дверей i починав. Спочатку Марiуца тiльки свiтила на Раду бiлками, а вiн злегка пiдморгував їй гарячим оком та чорним вусом, але коли скрипка починала пiдсипати жару i лоскотати танцюристi жили, молодиця не витримувала, зривалася з призьби, як чорний птах, i кидалась у танець так прудко, що синiй плащ її надувався i лопотiв на вiтрi. Раду був напоготовi. Всi рухи його, важкуватi звичайно, ставали у танцi легкими й повабними, ноги ледве торкались землi, руки гнулись, як гумовi, вся фiгура його нагадувала тонку й гнучку лозину. Спочатку танцювали повiльно, плавко, мов хитались вiд вiтру. Та ось Гiца зiгнувся i налiг на скрипку. Вiн пiдняв одну ноту i все викочував i викочував її нагору, все вище й вище, аж млоїло, аж дух захоплювало в грудях. Врештi нота зiрвалась iз високостi i покотилась униз. Спочатку вона котилась одна, пiдскакуючи й розганяючись, та ось ненароком зачепили другу, третю. Бренькнули тi ноти i покотились разом униз, як камiнцi з гори, все швидше i швидше, все бiльш розганяючись, усе бiльше захоплюючи нот, зростаючи в лавину згукiв, у грiзний музикальний водоспад, в якому чулась дика енергiя руху.
Той водоспад цiлком захопив танцюючих, стрепенув усi їх жилки. Вони усе прискорювали темп, вабили одно одного руками й очима, припливали й вiдпливали, солодко омлiвали, зручним рухом ухилялись

читати