Завантажити

нелюдський крик, пiдiймала догори кулак iз димучою люлькою, трясла їм i кляла так страшно i завзято, що комишi схилялись навколо од страху i сорому. Коли траплялись мужчини, вони помагали жiнкам криком i руками. Серед несказанного гвалту шкапина врештi надумувалась, витягала хребет, випинала ребра i, ледве переступаючи тремтячими ногами, тягла чудний вiзок по курнiй дорозi.
Вони їздили по селах, жебрали, збирали де яєчко, де жменю муки або кукурудзи, викопували зi смiтникiв бруднi й подертi ганчiрки i виладновували увечерi з гарби таку силу рiзнорiдних речей, що трудно було вiрити, аби всi вони дiстались їм iз доброї волi милосердних людей.
Гiца з Раду пiдвечiр прокидалися - вони мали звичку спати удень i щезати на нiч,- i в задимленiй хатцi ставало весело й гамiрно. На припiчку палав вогонь, жiнки варили якесь вариво i, як сороки, сповняли хату горловими вигуками, оповiдали свої пригоди. За вечерею з'являлась горiлка, вино, всi пили, кричали, вимахували руками, гнулись, як комишина, блимали чорними очима та пiдсиненими бiлками, свiтили розхристаними чорними грудьми. Часом заходили на вечерю сусiднi цигани, похмурi й непевнi фiгури, i теж пили, кричали, стукали кулаками у стiл.
Чорнi тiнi од чорних циган хитались по стiнах, у хатi здавалось людно, як на базарi.
Остап не мiг спати од того галасу: вiн лежав iз розплющеними очима, в гарячцi, i уявляв, що попав у пекло.
Весела кумпанiя закликала Соломiю, частувала вином, та Соломiя, не розумiючи циганської мови, ухилялась од запросин - врештi їй було не до того.
К ночi все те стихало. Гiца, Раду i гостi вибирались кудись у дорогу, а циганки залазили на пiч. Другого дня було те ж саме.'
Лишаючись у хатi сама, поки жiнки їздили по жебрах, а мужчини хропли пiд стiнами на лавах або щезали кудись, Соломiя ставила бiля Остапа холодну воду i бралась до роботи. Вона пiдмазувала чорнi, задимленi стiни хатчини, що нагадували дику печеру, мела долiвку, стирала пил iз Гiциної скрипки, мила стiл i навiть занехаянi шибки, крiзь якi видко було море рудого комишу та бiлу, блукаючу коло хати козу.
Соломiя усе старалася оддячити циганам за рятунок i захист; однак те, що вона робила, не вдовольняло старого цигана - вона се помiчала з його лихих поглядiв, iз його бурчання. Та що мала чинити? Пiти найнятись у город або в село, лишити хворого на самотi, без помочi, вона не могла, бо Остап раз у раз її потребував. Навiть коли вона чепурила хату, вiн часто кликав її слабим голосом:
- Соломiє!..
- Чого, Остапе? - кидала вона роботу.
- Сядь коло мене...
Вона сiдала на лавi, а вiн мовчки дивився на неї червоними з гарячки очима або плiв нiсенiтницi.
Однак Соломiя не тратила надiї i навiть не дуже журилась. Молодiсть брала своє. Коли вони не загинули в плавнях, коли не пропали досi, то вже тепер не загинуть,- аби Остап швидше вигоївся.
I Остап поправлявся. Гарячка згодом спала, рана швидко затягувалась, сили пiдживали. За два тижнi вiн уже зводився з лави, доводiкався до вiкна i суїно поводив очима по хвилi рудих, аж червоних комишiв.
Соломiя тепер могла залишати Остапа на день самого. Вона радилась iз ним: чи не пiти їй разом iз циганками по селах, може, хто найме на поденне. А то стрiнуться де свої люди, напутять, поможуть, не те що чужi.
- Що ж, iди,- згодився Остап,- може, й менi що напитаєш, як очуняю...
Другої днини, як тiльки циганки вирушили на жебри, Соломiя пiшла услiд за їх гарбою. Тi помiтили її i здивувались.
- Кай жа? - крикнула Марiуца, обертаючись.
Соломiя махнула тiльки рукою, показуючи, що вона пiде туди, куди й вони. Циганки погергали трохи та й -заспокоїлись.
Соломiя йшла повз плавнi. Збоку, удень, вони видавались не страшними i навiть гарними: цупкi й високi очеретини блищали на сонцi, як золотi; куня стелилась за вiтром та привiтно шумiла, як лан стиглої високої пшеницi. Хоч погода була сонячна й суха, та дув холодний осiннiй вiтер i таки добре продував крiзь лиху Соломiїну одежу. "Зима ось-ось потисне,- думала вона,- а нi я, нi Остап не маємо чим загорнутись - треба заробляти..."
Соломiї пощастило. Циганки, певно, домiркувалися, чого вона пiшла за ними, бо в першому ж таки селi вони одвели її до заможного болгарина, який найняв Соломiю перемивати вовну. З того дня Соломiя приносила з собою трохи грошей та купувала Остаповi кращу страву.
Однак старий Гiца розiбрав, де раки зимують. Помiтивши, що Соломiя приносить грошi, вiн якось приступив до неї, простяг руку, закрутив грiзно баньками i крикнув:
- Давай грошi! Чи я дурно тебе годуватиму?.. Соломiя не розумiла мови, та догадалась, чого вiн хоче.
Однак Гiца для бiльшої ясностi вийняв iз кишенi монету, поклав її на долоню i, тикаючи в неї чорним пальцем другої руки, уперто й сердито провадив своє:
- Пара! Пара!..
Соломiя оддала йому, що мала.
Надалi так було з кожним її заробiтком: вiн щезав у глибокiй Гiцинiй кишенi.
З кожним днем життя в циганськiй хатцi робилось тяжчим та тяжчим.
Раз сталася така пригода. Остаповi зсунулась

читати