Завантажити

водi, не чуть їх, напiвсолодка втома обхоплює людину, байдужнiсть закрадається в серце... Все так, як слiд, як має бути, i чи не однаково гинути тут, серед сього багна, чи вдома в неволi...
Ураз - що се? Сон сниться чи чудо дiється? Далеко за рiчкою блиснуло щось, немов iз неба вогонь упав на землю i спалахнув, як свiчка. Поряд сяйнуло знов, а за ним у третьому мiсцi сильно бухнув полумiнь. Три вогнi горiли, як свiчки в церквi,- i не можна було розiбрати, чи воно на землi, чи на небi дiється. Немов холодний вiтрець повiяв i торкнувся обличчя. Усi стрепенулись. Та не встигли вони спам'ятатися, як вогнi згасли i одночасно, десь недалеко в комишах жалiбно завив голодний вовк. Та сумна скарга покотилася по рiчцi i вразила втiкачiв.
- Бач, зголоднiв! - зi спiвчуттям обiзвалась Соломiя.
- Ая!.. ая!.. Ще й не такої заспiваєш, як живiт присохне до спини... А може, то вiн нас почув та плаче, що нiяк взяти... хе-хе!..
- Ну, ти його тiльки торкни. Котигорошка, то вiн зараз i розсиплеться,- невдоволено промовив Остап.
- А, якi ж бо ви!.. Хiба ж я що? Хiба ж я як?..
- Поснули? Га? - прошамкав раптом дiд Овсiй, вернувшись iз берега.- А зараз перевiз буде...
Люди ворухнулись. Аж ось воно - перевiз... Груди вiльно зiтхнули... Десь раптом знайшлися ноги, мокрi, холоднi, задубiлi, зомлiле тiло забажало рухiв, дiйснiсть розвiяла чари, розбудила мозок.
- А що - вовк добре заскиглив? - шепнув дiдок на вухо Iвановi i засмiявся.
- А щоб же вас ведмiдь загриз... борони боже! - здивувався той.- А я ж не казав, а я ж не мовив...
I в його шепотi чулося таке здивування перед хитрощами дiда й така наївна вiра в те, що вiн зразу одгадав тi хитрощi, що Остап i Соломiя мимохiть осмiхнулися.
Потиху й обережно усi посунулись до берега. З нетерплячкою вдивлялися вони у темряву, та нiчого не бачили й не чули. Рiчка спала. На заходi трохи вияснилось, i на мутному небi вирiзалися контури чорних, мов важкi хмари, гiр. За рiчкою шумiли плавнi.
Незважаючи на дiдову обiцянку, перевiз не прибував. Люди нетерпеливились. Дiти змерзли, пищали, i трудно було заспокоїти їх. Мiсце було небезпечне - тут раз у раз вешталась кордонна сторожа i кожної хвилини могла заскочити. Се дратувало. Нарiкання сипались на дiда Овсiя, усiх брала хiть скорiш покинути небезпечний берег та знов забитися в яку нору. Там бодай можна розкласти вогонь й зiгрiтися. Шхто й не дививсь на рiчку.
Коли се - на самому березi щось плюснуло. Два човни м'яко шурхнули по прибережному пiску, i тихий голос поспитав:
- Ви усi тут?
На березi зробився заколот. Всi товпились коло човнiв, кождий хотiв скорiш зайняти мiсце, примостити свої клунки. Дiдовi Овсiєвi нелегко давалося зробити лад i спокiй. Котигорошок одним iз перших скочив у човен i завзято намагався втягти за собою якийсь Соломiїн клунок.
- Соломiє... Остапе... сюди... до мене! - кликав вiн пошепки, i сопiв, i кректав, i крутив головою, вовтузячись iз непокiрливим клунком.
Раптом зовсiм зблизька форкнула коняка. Усi оторопiли.
- Сiдай швидше,- сикнув перевожчик. Та було пiзно.
- Хто там? - гукнув iз темряви сердитий голос. У ту ж хвилину кiнська голова наткнулась на купку людей, а над нею звiвся козак, немов шукав чогось на землi.
- Еге-еI - протяг вiн наче до себе, скинув iз плеча рушницю i бахнув над головами принишклих втiкачiв.
Люди опам'яталися. Адже вiн один, а їх багато. Смiливiшi кинулись на козака, та голiруч нелегко було його взяти.
Тим часом стрiл, певне, почули, бо з темряви неслась уже на втiкачiв кiнська тупотнява, брязк зброї i грубi людськi голоси.
- Лови їх! В'яжи! - гукали козаки, впадаючи на тих, що не встигли сiсти у човен. Вони зiскакували з коней i кидались на втiкачiв. Усе змiшалося.
Якийсь здоровенний москаль ухопив Соломiю впоперек i поволiк, але Остап насiв на нього ззаду i визволив Соломiю.
- Матiнко! Рятуйте! - верещав пронизуватий жiночий голос, покриваючи шум боротьби.
А човни тим часом тiкали. Вода кипiла пiд веслами, човни тремтiли й скакали на водi, як живi.
- Стiй! - неслось iз берега,- будемо стрiляти! - Гримнуло кiлька стрiлiв i сколихнуло повiтря.
Кулi свистали над головами втiкачiв, але Iвановi було не до куль: вiн усе ще махав руками i благаючим, розпучливим голосом кликав:
- Остапе!.. Соломiє!.. А якi ж бо ви... сiдайте швидше... сюди, до мене...- i не помiчав, що вiд берега оддiляла його широка смуга води, а галас на березi покривав його слабий, пискливий голос...

* * *

Що далi було - нi Остап, нi Соломiя не могли добре пригадати. Вони лиш пам'ятали, що бiгли на одчай, через комишi, через воду, в безпросвiтнiй темрявi, з почуттям звiрини, за якою женуть собаки. Кiлька разiв Остап вскакував у воду мало не по пояс, часто Соломiя з розгону натикалась на кущ верболозу, але кожен раз вони давали собi раду i знов мчали вперед, добуваючи останнi сили. Врештi щось перепинило їм дорогу, i вони попадали. Ся пригода була їм навiть на руку. Лежачи на чомусь твердому й холодному, вони могли тропи одсапнути.

читати