Завантажити

й кропива ж тут, чисто попiкся. Де ти, Соломiє? Поночi й не видко.
- Ось я...- i перед Остапом зачорнiла велика, як на доброго мужика, постать.Ходiм до ставка, посидимо пiд вербами.^
Плутаючись у високих бур'янах, пролазячи попiд кущами, що тiсно посплiтались у сiй занедбанiй частинi панського гаю, вони долiзли врештi до води. Тут було парно. При повнiй тишi в повiтрi густий гай легко затримав зiбране за день тепло, i тепер звiдти пашiло, як iз печi. По скляному поверху ставка, в глибини якого визирало темне зоряне небо, тихо плив бiлою хмарою туман i, мов намiткою, загортав блимаючi в таємнiй глибинi зорi. Нiчна задуха насичена була сильними пахощами татарського зiлля, куширу, зогрiтої води. Край човна, в невеличкому плесi, оточеному осокою й лапатими лопухами, жаби лящали так завзято, що заглушали всякий згук у далекiй околицi, Остап iз Соломiєю сiли пiд вербою, але їм не говорилось. Подiї, що несподiвано привели їх до розлуки, ба й невiдома будущина, яка кинула вже свою тiнь на душу, збiглись у цей мент докупи i мов замулили глибину сердечну. Говорити мало - що скажеш кiлькома словами?.. Говорити ширше - навiщо? Не полегша на серцi, не одмiниться доля... Та й нiколи вже... пора рушати.
- Ти ж кудою подасися, Остапе?
- Та менi аби на чорний шлях, а там уже якось воно буде... там напутять уже...
- Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто... Я тебе духом перехоплю човном на той бiк, а там чагарником, полем - та й вийдеш на шлях. Так безпечнiше буде.
Соломiя пiдiйшла до ставка, скочила в човен i почала шарити на днищi.
- Капосний дiд, однiс весло у катрягу... Ну, та дарма - обiйдемось.
Одним зручним скоком Соломiя опинилась на березi i з такою легкiстю витягла з тину коляку, мовби то була застромлена дитиною ломачка.
Остап сiв у човен, i Соломiя одiпхнулась од берега. Човен плавко загойдався на волi, а далi тихо й рiвно посунув по водi над зорями, що тремтiли на днi блакитної безоднi. Соломiя з тихим смутком дивилась на Остапа й чула, як по її виду котилась сльоза за сльозою. Вони мовчали. Було б зовсiм тихо, коли б не пекельний хор, в якому жаби, здавалось, намагались перекричати одна одну.
Чорний панський гай потиху одсувався назад, закутуючись волокнуватими пасмами бiлого туману.
Човен стукнувсь об берег. Остап пiдняв свої сакви i поцiлувався з Соломiєю.
- Бувай здорова... Гляди ж, не забувай мого дiдуся... Перекажи, хай вони не журяться. Вже я якось дам собi раду...
- Добре, Остапе, перекажу... Ну хай тебе боронить i хова од лихого мати божа... Прощавай!
Остап скочив на берег, легким рухом закинув на плечi сакви i незабаром зник у чагарнику, а на човнi, як велетенська чавунна постать, iще довго стояла Соломiя, спершись на кiл та вдивляючись у чагарник, де разом iз Остапом зникало її щастя.
Остап йшов навпростець, минаючи вузькi, кривi стежки, протоптанi товаром й пастухами. Йому був добре знайомий i сей чагарник iз обгризеними худобою та виродливе покрученими корчами, й далека околиця, що розпливалась невиразними контурами серед нiчної темряви. Одiйшовши кiлька гонiв, Остап зупинився й озирнувся. Невиразною чорною плямою лежало сонне село у видолинку, i тiльки в корчмi ясно свiтилось одиноке вiконце й приковувало до себе Остапiв погляд. Се одиноке свiтло серед сонного села було немов останнiм "прощавай" рiдного закутка, ниткою, що в'язала його з батькiвщиною, з усiм близьким.) Але за хвилину вiконце згасло, i Остап почув, як разом iз зниклим свiтлом в його серцi щось урвалось i село геть одсунулось од його. Остап непомiтно для себе зiтхнув i рушив далi.
Чи то пiд впливом прощання й Соломiїних слiз, чи внаслiдок реакцiї по пережитих турботах, його обгорнув жаль. Чого саме було жаль, вiн не мiг би сказати, та й не думав про те. Так, просто жаль стис за серце, пiдступив до горЛа. Якась струнка сердечна бренькнула, зачеплена тим жалем, а з чагарiв та з нив, таких рiдних i милих - вiн се почув зразу,- натовпом знялись давнi згадки дитинства, неяснi, невиразнi, але вимагаючi частини серця для землi, яку вiн покидав тепер навiки, може.
Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка - все се було йому знайоме, промовляло до його. Тут, у товариствi однолiткiв-пастушкiв, заводив вiн безконечнi грища. Тут вiн пас панську худобу. Панську! Тим-то й ба, що панську. Та й хiба вiн сам за весь свiй двадцятилiтнiй вiк не був лишень панською худобою? Хiба його батько, мати, Соломiя, навiть дiдусь його, що ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi,хiба ж вони не стали такою худобою?..i Коли б вони не були панським товаром, то не мiг би пан розлучити його з Соломiєю та силою оддати їi за свого хурмана, не мiг би сивого дiдуся катувати на стайнi нагаями... не похвалявся б оббiлувати Остапа за смiливе слово.
- Оббiлуєш...- злорадно осмiхнувся Остап до себе.- Шукай вiтра в полi...
I йому ясно уявлялося, як лютуватиме пан, дiзнавшись завтра, що Остап утiк.
Коли б хоч дiдусевi нiчого не сталося через його... Та що йому станеться? Вiн уже старий, не сьогоднi-завтра

читати