Завантажити

Був то молодий, безвусий парубок, мiцно збудований, у високiй сивiйiкучмi, короткiй чутаїнцi i з довгим цiпком. Остаповi було чудно, що парубок немов осмiхався, але коли той наблизився i привiтався до нього, Остап iз несподiванки скрикнув:
- Соломiє!.. Чи ти здурiла?
- Може, й здурiла...- смiялася Соломiя.
- Пек тобi, маро... Чисто парубок... Куди ти й по що?
- За Дунай, у Сiч iз тобою... Приймаєш товариша чи не приймаєш?
- Чи ти знавiснiла, молодице, чи тебе нинi жарт узявся?..
- Якi там жарти... Скоро ти пiшов, я як стала на човнi, так i задубiла. Холодна, холодна, мов завмерла!.. Далi прокинулась i чую, що все менi противне, все гидке: i чоловiк, i панщина, й життя моє безщасне... Пропадай воно все пропадом... Пiду i я свiт за очi... Вже ж за тобою хоч серцевi легше буде... Та чимдужч додому, за торбину: вкинула що треба на дорогу. Тiльки, думаю, пан ловитиме нас. Але й я не дурна. Дiдька з'їсть, що спiймає... Метнулась до комори - чоловiка нема дома, повiз паню в гостi; зняла з жердки сорочку й штани... Тодi спiдницю з себе, штани на ноги, накинула на плечi чугаїнку, а на голову шапку-i козак козаком... Шукай тепер, пане, парубка з молодицею... нiхто не бачив, лиш двох парубкiв стрiчали... Що ж менi з тим, що скинула, дiяти? Покинути боюся, догадаються ще... Узяла своє пiд пахву, побiгла до ставка, прив'язала камiнь - i шубовсть у воду... Вiчная пам'ять. А тодi селом, та на шлях, та бiжу-бiжу, щоб догнати. Ху, як ухекалась... Що ж, приймаєш парубка у товаришi чи нi?
- А що ж я робитиму з тобою у Сiчi, гей!.. Отсе сказав! Звiсно, вона не пiде до Сiчi у братчики. Та й навiщо, коли навкруги Сiчi скрiзь слободи, а в тих слободах живуть нашi люди з жiнками, з дiтьми. Турок дає землю - займай, скiльки твоя сила. Вона про се довiдне знає од людей. Вони оселяться в слободi, вона хазяйнуватиме, а вiн iз Сiчi наїздитиме додому, а то й зовсiм облишиться на господарствi... А iим часом у дорозi вона хустя випере йому, догляне, голову змиє. При своїй небозi добре i в дорозi... Хiба не знає приказки?.. Ну, хай же вiн не супиться, мов сич на гiллi, й веселiше гляне на свою Соломiю, що задля нього вбралась у штани та ладна мандрувати хоч на край свiту Остап осмiхнувся. Вiн, властиво, радий був Соломiї, лише ота несподiванка збила його" з пантелику.
- А щоб же тебе муха вбрикнула, що ти вигадала!..- повеселiшав Остап.- Та чого ми тут стоїмо? - схаменувся вiн ураз,- день як бик, i вже он курить щось шляхом...
Справдi, сонце встало й оглядало свiт палаючим оком, а на степовому горизонтi немов справдi завислi хмарка куряви.
Остап iз Соломiєю звернули з шляху на поле i незабаром знайшли те, чого їм було треба. Тут, у коритi висхлого бурчака, облямованого по високих берегах червоним польовим маком, було безпечнiше, ба навiть i деякi вигоди трапились їм: вони надибали степову криничку, джерело, що ледве сльозило й виповняло природну 3'ападинку, оброслу травою, а далi течiйкою шилось по закрутах рiвчака. Тут вони порiшили спочити. Спiльний снiданок i можливiсть перекинутись щирим словом iз близькою людиною - дорешти помирили Остапа з несподiваним випадком; його значно заспокоїли Соломiїнi доводи, i обидва товаришi, вже без зайвих турбот, натомленi нiчницями, твердо поснули сном молодостi.
Сонце було низько, так у два чоловiки вiд землi, коли Остап прокинувся. Вiн хотiв збудити Соломiю, але лиш глянув на неї, як схопився за боки вiд шаленого реготу.
- Ха-ха-ха!.. От козак - разкозак!..- реготався Остап.Ха-ха-ха!..
Той регiт збудив Соломiю. Вона схопилась 1, протираючи очi, здивовано зиркала на Остапа.
- Ти чого?..
- Продери, продери очi... Ха-ха-ха!..
- Бачу вже... Та чого ти?
- Ну, тепер ходiм.
Остап пiдвiв Соломiю й потяг її до кринички.
Стань на колiна i дивись у воду...
Соломiя нагнулась i зазирнула до кринички. Звiдти глянуло на неї свiже, повне обличчя з карими очима, що так виразно бiлiло при картатому очiпку й пасмах чорного волосся, що пiд час сну повисмикувалось iз-пiд очiпка.
- Тепер глянь на свої ноги.
Соломiя глянула i враз залилася дзвiнким смiхом.
- Ха-ха-ха!..-оне вгавав Остап.- Голова молодицiiна, а ноги парубоїчi...
Вони реготались, мов дiти: вона - тонко i дзвiнко, як молода дiвчина, вiн - грубше, передчасним баском двадцятилiтнього парубка.
- Що ж воно буде? - спитав перегодом Остап.- Таж як хто пiдгледить твiй очiпок, не мине нас халепа.
- А ось що буде! - рiшуче промовила Соломiя i з сими словами здерла з голови очiпок. Чорнi буйнi коси впали їй на плечi й вкрили їх нижче пояса.- На, рiж...
- Що ти кажеш? - жахнувся Остап.
- Рiж, кажу...
- I тобi не жаль, Соломiє?
- Анi крихти... Рiж! - уперто намагалась молодиця й сiла долi.
- Та в мене й ножиць чортма.
- Рiж ножем!..
Остап стояв, вагаючись, але бачачи молодицину упертiсть, вийняв нiж, поточив його об камiнь i почав обтинати в кружок Соломiiне волосся.
Довгi пасма чорних кiс, мов мертвi гадюки, тихо зсувались по плечах додолу i лягали на землi дивними

читати