Завантажити

покладуть у яму... На згадку про дiда Остап почув щось тепле у грудях. Тi билицi-казки про Сiч, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких вiн слухав, затаївши дух й не зводячи розжеврiлого ока з уст дiдових, будили в дитячiй головi химернi мрiї, вояцький запал. Не раз телята й вiвцi, спокiйно пощипуючи травицю в чагарнику, були свiдками козацьких нападiв або уманської рiзнi, виконаної пiдпасачами пiд проводом Остановим. Воля, воля i воля! Се чарiвне слово, споетизоване столiтнiм дiдом, розпалювало кров у хлопця, а дедалi, з лiтами, пiд впливом витворених панщиною умов, прибирало бiльш конкретну форму, глибше значення. Народ стогнав у неволi, але стогнав потай, не протестуючи, I коли Остап, викоханий дiдом у давнiх традицiях, здiймав рiч про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували йому, але далi спочуття дiло не йшло. Знайшлись навiть такi, що вклали пановi в уха бунтiвничi речi молодика - i от тепер Остап, скривджений i цькований, мусив кинути рiдний край. Йому було лiт десять, як iз-за Дунаю, з Сiчi, приїздили до них у село емiсари. Вiн їх добре пам'ятає. Лежачи на печi i удаючи, що спить, вiн чув, як вони довго гомонiли з дiдом, оповiдали про турецьку землю, про тамошнi порядки, казали, що пiд турком добре жити, й закликали людей на вiльнi землi. Дiд лишився, бо хотiв умерти на своїй сторонi, а дядько Панас як пiшов, так i по сей день Остап iшов уже з годину. Вiн не помiтив, як минув чагарник i вийшов у поле. Безкраї лани зеленого збiжжя, що саме красувалось у той час, дрiмали серед тихої ночi. Було так тихо, що Остаповi кроки лунали в полi, мов гупання цiпа на току. Але вiн тога не помiчав; якне помiчав величної лiтньої ночi, що розлягалась по безкраїх просторах, таких свiжих, зелених, запашних. Вiд прудкої ходи Остаповi зробилося душно. Вiн сiв на межi i роззувся. Приємний холод пройшов по його тiлу i принiс йому полегкiсть...
Тим часом темна блакить нiчного неба почала потроху блiднути. Зi сходу дихнув вiтрець i овiяв Остапа. I враз Остаповi зробилось весело i легко. Вiн почувся на волi. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всiх жилах, запрохалась на волю Остап зiрвався на рiвнi ноги i не пiшов, а побiг далi. Йому хотiлось гукнути на всi легенi словами пiснi або хоч крикнути, взяти отак щось у руки - велике, мiцне - i зламати його. Але вiн здержавсь.
Вiя йшов тепер прудко, сильно вимахуючи цiпком, мов усю силу свою молодечу вкладав i в ту ходу, i в рухи, а думки одна за одною, як на крилах, летiли все наперед. Не так думки, як уява. Уявляється йому Дунай, широкий-широкий - ну, як Дунай широкий. За Дунаєм - Сiч. Басують пiд козацтвом конi, мов змiї тi, повигинали шиї... Козацтво - як мак... Жупан червоний, вус чорний, довгий, при боцi шаблюка. Попереду... попереду - Остап. Кiнь пiд ним гарячий, вороний, той, що у пана лишився на стайнi; одiж iз щирого срiбла-злота, шабля довжезна. Вiн оповiда козакам, за вiщо пан хотiв його оббiлувати, ява повелась тепер у них неволя в Уманщинi, що треба пiти i визволити народ iз неволi, потiшити на старiсть дiдуся i одняти Соломiю вiд її чоловiка, бо вона не хурмана пайового, а його, Остапа, кохає... Козаки вклоняються йому, пускають iз копита конi, кидаються у Дунай, перепливають його, а далi мчаться - Остап попереду - через луки й поля до них у село, в Уманщину... Чи бачиш, Соломiє?..
Раптом - пурх! Щось важке, як куля, з писком вискочило з-пiд нiг Остапових i черкнулось крилом об його груди... Остап так i одплигнув, мов хвисьнутий зненацька батогом по жижках. Серце затрiпалось у грудях i стало. По плечах полiзла вгору мурашня.
- Тьху! пек тобi, цур!..- одiтхнув вiн нарештi.- Як налякало!..- I пiшов далi.
Але мрiї вже щезли, мов птах розвiяв їх крилами. Остап знов побачив себе серед поля, почувся втiкачем, недалеко вiд пана i всякої небезпечностi.
Свiтало. На блiдому небi ясно горiла зiрниця. Колосисте море синiло пiд росою в тьмяному свiтлi. Од свiжого подиху ранку злегка тремтiли жита, з рум'яного сходу линуло свiтло i м'якими хвилями розпливалось помiж небом i землею. Над полем,, у високостi, спiвали вже жайворонки.
Остап вийшов на шлях i озирнувся. Оддалiки щось манячiло на шляху, немов який подорожнiй, з клунками на плечах, плентався шляхом од села. На шляху було небезпечно. Остап змiркував, що пан, дiзнавшись про його втiки, мiг послати за ним навздогiн. Краще було звернути з дороги в який ярок чи видолинок. Там навiть можна переспати спеку i смерком знов у путь. Але тiльки Остап звернув iз дороги, як йому причулося, що щось немов гукає. Вiн озирнувся: прискорюючи ходу, подорожнiй махав на нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було тiкати. Але зваживши, що поки вiн один на один,жахатися нiчого, Остап зупинився, очiкуючи й вдивляючись у подорожнього. Тому, очевидячки, було пильно, бо, не вдовольняючись прудкою ходою, вiн iнколи пускався бiгти, придержуючи свої клунки на плечах, i вже за чверть години Остап мiг розглядiти його струнку постать.

читати