Завантажити

проваллi знов стало темно. Усi мовчали.
- Iване,- перервав хтось врештi тишу,- розкажи-но, як тебе жiнка била та як ти од неї забiг аж сюди...
- Отеє вигадав! Щоб жiнка та чоловiка била - та се ж беззакон, безпардон!.. Зроду такого не було... хехе-хе...- непевно якось смiявся Iван, немов хотiв пiдбадьорити себе.
Iван пристав до Остапа десь у дорозi. Вони були з одного повiту, навiть села їх були близько. Се їх з'єднало, i з того часу Iван не розлучався з земляками. Весела i добродушна вдача Iванова не раз ставала їм у пригодi при довгiй i важкiй блуканинi по чужих краях. Iван охоче оповiдав про своє життя домашнє; з оповiдання того можна було зрозумiти, що втiк вiн не так од панщини, як вiд лютої жiнки, яка мала занадто великi кулаки для малого на зрiст Iвана. От тою-то лютою жiнкою й дратували раз у раз Iвана, та вiн не сердився i добродушно викручувався жартами.
Та хоч сите тiло Iванове спочило трохи вiд жiнчиних кулакiв, душа його шукала знайомих вражень покори. Вiн прив'язався до Соломiї, що огрядною постаттю нагадувала йому жiнку, i за кождим її словом ладен був скочити хоч у пекло. Сю особливу прихильнiсть до Соломiї помiчав не тiльки Остап, а всi, i лиш висмiювали бiдного коротконогого лицаря.
- Говори,- дратував Iвана той самий голос,- певно, молотила, як цiпом. Коли б не втiк, то пiшов би досi на смух. '"
- Ну, то що? - жваво пiдхопив Iван.- Хiба я боюся смертi? Сохрани боже!.. Пошли, господи, й завтра. Раз вмирати - не двiчi. Вмер - i край, бiльш не встанеш.
- Нi, краще не здихай, Iване, тут, бо будуть шкури дешевi...
- Хе-хе-хе!.. О, бодай тебе, що вигадав,- хехекав Iван, мов булькав iз повної пляшки. На смiх його, однак, нiхто не обiзвався. Люди були поважнi, похмурi навiть. Тiльки дитина часом заквилить й сповнить жалем провалля.
- Чи не час нам у дорогу? - поспитала Соломiя.
- Про те вже дiд Овсiй знає, вiн тут порядкує,- обiзвався Остап.
Очевидячки, се питання усiх цiкавило, бо по проваллi пройшов шепiт: пора, пора... I почалося збирання.
- Потихо, потихо, не всi разом,- шамкав дiд Овсiй i все лазив помiж люди, усе толочив їм ноги.
Рушили.
Вибратися, однак, iз темної, покрученої та вузької чорториї було нелегко. Раз у раз доводилось спотикатися, намацувати дорогу, падати, чiплятись за клунки, вставати i знов спотикатися. Ся плутанина зайняла коло години. Врештi вiйнув вiтрець - перед втiкачами була наддунайська низина. Усi зiтхнули вiльнiше, хоч небезпечнiсть саме тут i починалася. Треба було перейти рiвне, незаросле й не закрите нiчим мiсце, щоб опинитися в комишах. Дiд Овсiй вистроїв усiх в одну лiнiю, а сам пiшов попереду. Нiч була темна, аж чорна, в кiлькох ступенях нiчого не можна було розiбрати. Легкий туман вставав над Дунаєм, повз берегами, окутував втiкачiв. Вони потиху посувалися.
- А я вже вас держуся, як слiпий плота,- шепотiв Iван до Соломiї, йдучи за нею.Куди ви - туди й я... Щоб бути разом... А може, вам важко, то дайте менi клунок, я понесу,- жебонiв вiн, важко вiдсапуючи...
- Та не сопiть так, мов ковальський мiх,- напучувала його Соломiя.- А клунка свого не дам, бо я ще й вас могла б узяти на горгошi з вашою торбою разом..
- Коли ж ноги грузнуть, аж у постолах хлющить, та ще щось, не тут згадуючи, немов чiпляється до нiг, не пускає. Починався мочар, порослий комишем. Чутно було, як шелестить комиш шорстким листом та iнодi хрусне пiд ногою суха очеретина.
Йшли недовго. Дiд-провiдник зупинився, наказав усiм залазити в комишi, скласти свої клунки й бути напоготовi, а сам десь зник.
Близько, зараз отут, дихала холодною вогкiстю рiчка, хоч її не видко було у пiтьмi. Зверху почало щось сiятись, чи то дощ, чи мряка. Втiкачi розташувалися на мочарi, пiд ногами у них плющало. Вони сидiли нерухомо, карячки, боячись поворухнутись та зачепити шамкий комиш. Вони дивились перед себе у густий вогкий морок. Ноги терпли, мряка покривала одежу холодною росою, вода затiкала в обув. Очiкування помочi, що мала прибути з невiдомих вiльних країв та визволити з неволi,- напружувало нерви, розтягувало без краю час. Почуття дiйсностi втрачалося, усе приймало незвичайний, казковий характер. Напружене око вбачало у пiтьмi якiсь тiнi, що снуються в туманi, наближаються, вiддаляються, приймають незвичайнi розмiри. Часом блимне здаля вогонь i зникне, щоб з'явитись у другому мiсцi. I знов темно. На рiчцi щось плюснуло... раз, другий... Присяг би, що то весла одбивають по водi такт, що човни рiжуть хвилю i ось-ось стукнуть носами в берег... Однак скрiзь тихо... Широка рiчка спокiйно дрiмає в легкому туманi, чорне небо безперестанку сiє росу... Здається, що ся довга осiння нiч нiколи не скiнчиться... марнi надiї, даремнi сподiвання... нiхто не прибуде, нiхто й не думає про те, що тут сидять холоднi, стурбованi люди й, як бога з неба, чекають рятунку... Усе намарне... Але око знов ваблять блукаючi вогнi й рухливi тiнi, вухо знов ловить непевнi згуки, що родять надiю, будять увагу...
Тiло терпне, тiло деревенiє, кудись подiлись ноги, що мокли в

читати