Є два типи письменників. Перші надають перевагу грі фантазії. Але читачі «ковтають» написане так, як оповіді з реального життя, хоча розуміють роль уяви автора. Майстерність письмака? Безумовно. Але (принаймні так мені здається) є вона і тоді, коли думаєш про других (тут маю на увазі і писання тих літераторів, котрі сумлінно змальовують житейські історії). Не можна скидати з рахунку представників цієї течії, що межує з традиційністю реалістичності… Зрештою, на моє переконання, немає істотного значення творчий метод. Сприймача тексту цікавить не це, а якість літеросплетень…

До цих розмислів спонукала нова книга «Мій друг Пончик» письменника і журналіста Віктора Васильчука з Коростеня, що на Житомирщині. Чому? Спробую це пояснити хоча б кількома реченнями. З поліграфічного виробу можна висновковувати, що ловець слів (так іноді іменують письменника) належить до другого типу слово творців. Я сказав би про прихильність автора до мемуарної літератури. Бо є в оповіданні щось від цього. Але водномить не все є таким простим, як може здатися спочатку.

Про що мислиться? Якщо відверто, існує чимало нюансиків. Виберу з-поміж них лише ті, які вважаю найістотнішими. По-перше, автор не приховує прикрих моментів, які могли виставити його в непристойній іпостасі. Про-друге, твір густо пересипано пейзажністю та діалогами, що не є характерним для підвиду прозового жанру, про який уже йшлося. Тим паче, коли гадається не про тривіальні живописання словом і діалогічність. Адже наголос зроблено на творчому індивідуалізмові.

Щоб розпросторити ці міркування, звернемося то твору, який породив їх. І зрозуміло, що мусимо бодай коротко розповісти про сюжет.

Отже, все починається зі спогаду автора про подаленілі у часі літа дитинства, коли він дуже волів мати собаку, але ніхто не хотів його слухати. Нарешті батько приніс цуценя, яке нарекли Жуком. Він і покусав малого, коли той замахнувся на нього лозиною. Присмачена гумором історія з породистим песиком у студентському гуртожитку університету, який роззлостив декана факультету. І далі життя автора складається так, що про собаку доводиться тільки мріяти. Хоча живність у трикімнатній міській квартирі була і дружина проти присутності пса, бо він – антипод «котячого царства». І раптом стається несподіване. Серед зими найголовніша дійова особа подається у підвал дому підгодовувати безпритульних тварин.

І повертається до квартири з маленьким собаченям, яке знайшов там. В результаті цього отримуємо диво: дружина примирливо ставиться до чотирилапого малюка і навіть повеліває чоловікові ретельніше опікуватися ним. Тому й може скластися враження, що у родині вселилася тиша і благодать собачого походження.

Але такий «міркувальник» гірко помилиться, коли думатиме про позитивну відповідь на це запитання часу… Адже життєві будні наповнені несподіванками. Щось таке маємо і в даному випадкові. Пончика (так назвали собаченя) чекають ветеринарна клініка і притулок для тварин. Правда, в останньому не знаходять місця для нього і герой твору окрилено доглядає за собакою. Згодом дружина таки знаходить прихисток для чотирилапого: його забирає подружжя, у якого пес захворів і його не вдалося врятувати.

Герой і його дружина провідують нових власників собаки і цікавляться долею свого знайденця. Врешті-решт усе завершується тим, що одного дня він незбагненним чином повертається до господаря і навіть приносить йому в’язанку ключів, що він їх загубив.

…Ось така безхитрісна розповідь з ухилом у жорстокий реалізм. Але вона, напевно, не впливала б на позитивність сприймання, якби не існувало цікавинок виражальності. Скажімо, нерідко натрапляємо на прості порівняння зі сполучниками і без них: «міцний, як дуб, чоловік», «він, як зайчик сидів за камінцем», «кішки – особливий народ», «це – мій друг Пончик». Зацікавлюють і метафори: «розбишака-вітерець»,  «здмухує сон мій, ховається в осінній туман», «сором’язливо вилизує сонце», «туга оселилася в моєму серці». Цей ряд вдатностей доповнюють епітети: «танок літаючих квітів», «веселкова стежка». Особливу увагу викликає вміння автора бачити очі тварин: «ґудзики очей», «намистини очей». Знаходжу у тоненькій книжечці  і словосполуки, котрі відношу до рідковживаностей: «вусолапохвості», «мигдалеподібні», «знайденець»…

Дехто, прочитавши попередній абзац, мабуть, почне говорити, що рецензент всупереч здоровому глуздові наголошує на важливості так званих поетизмів  у прозотексті, хоча поціновувачі цього жанру можуть обійтися без «красивостей». Не погоджуюсь з подібною постановою питання з двох причин.  І перша з них полягає в тому, що словесні чарівності – яскрава ознака творчого індивідуалізму. І супроти  цього нічого не попишеш. Вимога жанру, якщо хочете. А по-друге?  Перед нами твір, котрий адресований підростаючому поколінню, яке завдячуючи дорослим, невмолимо втрачає почуття прекрасного, що споконвіків було характерним для української ментальності. І письменник по-своєму б’є на сполох, описуючи красу природи і рідномовного середовища.

А завершу ці нотатки ще кількома сентенціями. Не можна, либонь, вважати, що знайдення ключів Пончиком – кінець історії. Радше варто балакати про трикрап’я. І уява кожного може домалювати своє продовження. Наступне: «Мій друг Пончик» позиціонує себе, як видання для дітей. І раціональне зерно тут, безумовно, є. Але я говорив би, що це – і книга для дорослих. І не тільки тому, що в оповіданні йдеться про дорослих. Хіба не агітують за це описи непростих взаємин людей і тварин. І ще одне. Мене тішить, що цікаву книгу художньо оформила уродженка Тернопілля Світлана Радчук. До речі,  це – не перше її освоєння доробку письменника. Раніше було ілюстрування не менш вдалої книги «Пригода на Червоній гірці».