Переконаний, багатьом із нас під час польотів літаком довелося пережити явище турбулентності. Сидиш розслаблений, дрімаєш, у голові рояться і піднімаються значно вище біло-голубого підхмар’я польоту лайнера різні думки, і раптом «залізного птаха» розпочинає колотити й трусити. Здається, хвилина-друга і літак штопором полетить униз. Скажу, явище, яке порушує спокій пасажирів, не для людей зі слабкими нервами. Одного разу сусідка по салону під час такої трясогузки на висоті щонайменше семи тисяч метрів від землі навіть з криком зверталася до стюардеси чи то з проханням, чи з вимогою зупинити літак, бо вона хоче вийти. Звісно, це розвеселило пасажирів, які також із нервовим напруженням переживали це явище, і подумки просили Бога якнайшвидше подолати цю нерівність повітряного простору.

Я не випадково згадав про одну із найскладніших властивостей атмосфери, якою є турбулентність. Вона переслідувала мене, коли читав сторінки нового роману «Муська» відомої української письменниці, очільниці чернігівських літераторів Ганни Арсенич-Баран. Але якщо природне явище турбулентності є некерованим, хаотичним та безладним, то в романі, навпаки, відчувається майстерність авторки розпочинати сюжет новел неквапливо, розважливо, уміння не переходити червону лінію, за якою нестримне падіння, мистецтво збалансувати взаємини між людиною і природою, людиною і соціумом, середовищем, у якому вона живе і працює.

Думаю, зробити це авторці було складно, адже події в романі беруть початок у колишньому Радянському Союзі, що сам по собі був схожим на турбулентний апокаліпсис суспільства. Суспільства, де у вузол не розв’язаних проблем натуго сплелися економічні, соціальні, екологічні, політичні, культурні процеси, які зробили його справжньою імперією несправедливості, безморальності і зла. Країни, у якій, мов колись, процитую за іншим романом Ганни Арсенич-Баран «Радуйся, Невісто, Неневісная!», «люд юдейський та ізраїльський так добре пристосувався до ярма, що те ярмо стало йому таким солодким і любим, таким вигідним, що навіть, здається, і шиї вже не натирає, чи то шия зрослася з своїм ярмом». Навіть із розпадом совдепівської імперії є не дивним, що окремі рецидиви того турбулентного, лихоманного життя у справжній зоні перейшли і в незалежну Україну і ми до цього часу не можемо чи не хочемо їх позбутися.

І знову пошлюся на авторку «Муськи». Бо висловлене нею – це яскрава картина з натури нашого знову ж таки турбулентного життя. Їй, як і читачеві, болить від того, що в західноукраїнському селі Сосничеві, де жила Марія, на похорони її сина Василька мав приїхати президент. З цього приводу забігали всі службовці й служаки. Засипали асфальтом ямки на дорогах, викошували рови, підмальовували таблички й дорожні знаки. Колись у колгоспі до приїзду високих гостей корів мили шампунем, тепер мили й чистили все навколо. Від цього ставало гидко й мерзотно. І про Василька, який віддав життя на російсько-українській війні, уже ніхто й не згадував. Запитання: за що ж гинуть такі люди, як Василь, зависло в повітрі. «Совок совком», – виносить справедливий і дуже правдивий вирок системі авторка. І гнівно запитує: «Як відкрутити голови, набиті ватою, а прикрутити такі, які продукували б нові ідеї й рухали земну вісь?..»

Без перебільшення скажу, що авторка роману «Муська» та й інших художніх прозових і поетичних творів – не новачок у літературі. Вона представила на суд читачів чотирнадцять книг. Усі вони здобули прихильність і визнання як у читачів, так і літературознавців. Кілька років тому за роман «Тиха вулиця вечірнього міста» Ганна Василівна заслужено стала лауреатом престижної серед майстрів красного письменства премії імені великого сонцепоклонника Михайла Коцюбинського. А ще її твори, у тому числі й «Муська», здобували пальму першості в обласному конкурсі «Книга року».

Саме такі творчі здобутки стали їй перепусткою в правофлангові яскравих представників сучасних літераторів держави. Не кожному з них під силу метафорично, емоційно, образно, зі знанням того, що хочеш сказати читачеві, підносити своїми словами й думками земне до небес, а небесне так же майстерно опускати на грішну землю. Вдається їй це зробити й тому, що авторка не тільки має Божий дар таланту, а й ретельно і наполегливо працює над кожним словом, кожною фразою. Тому читач відчуває в її творах ритм речення, абзацу, розділу чи новели, усього твору. А життя в них виписане рельєфно і переконливо, із психологічною напруженістю і яскраво вираженою позицією автора. Підтвердив це і роман «Муська», який побачив світ у видавництві «Український пріоритет» наприкінці минулого року. Без сумніву: посіяні нею зерна знову впали на добрий ґрунт і вродять щедрим врожаєм.

Як і в попередньому романі «Радуйся, Невісто Неневісная», авторка й у «Мусьці» залишилася вірною багатьом темам і загальнолюдським цінностям. На перший план я б поставив тему віри. Навіть в часи комуністичного мракобісся люди вірили в Бога. Вірила у Всевишнього й Марта. У ті часи вголос про це не можна було говорити, заборонялося й молитися, тому Марта «тихцем просить Бога, щоб дав долі її Мусьці…» Для прикладу проілюструю цю тему ще й роздумами Марії, яка із занепокоєнням згадує: «Хіба мало зробила її рідня гріхів?» і «Бог за те карає». За певними сумнівами недотримання Божих заповітів, «може, й несправедливо в цьому світі влаштовано, що Бог карає невинних». Але після загибелі на вогненному Донбасі сина Василька вона тут же робить поправку: «то для того, щоб ми думали про це денно і нощно, щоб зважували на терезах вічності свої прагнення і вчинки».

Але віра в романі виходить за межі релігії. Родини Колонкевичів, Думанських, Урбановичів, Басистих, Хорунжих протягом усіх найтрагічніших періодів життя держави – а це роки першої і другої совітських окупацій територій Західної України, німецького пекла, колективізації і розкуркулення людей в західноукраїнських областях, масових репресій і виселки до Сибіру з нахабним відчуженням нажитого майна, переслідування за інакодумство – вірили у відродження України та її основ – віри, мови, звичаїв і традицій. Саме така віра допомагала їм жити й боротися на межі совітсько-українського протистояння.

Коли проймаєшся симпатією до представників цих родин, коли бачиш їх самопожертву в ім’я України, то навіть підлий, плюгавий персонаж-хамелеон, кагебіст полковник Никанор Родімцев, прозваний Тарантулом, якого після війни відправили « на Западну бандьор душить», і для якого нема людей чистих, як кришталь, а навкруги зовнішні і внутрішні вороги, від яких він оберігає державу, і який не «вірить ні в Бога, ні в чорта», поруч з огидою викликає співчуття. Навіть для цієї «надійної і відданої партії й уряду людини», яка «не відчуває ні провини, ні крові на своїх руках» від знищених ним «ворогів народу», ні «тим більше докорів сумління», хочеться просити в Бога прощення за його провини. Усупереч своїм переконанням, закрадається думка виправдати його дії тим, що така була воля Господня. Адже ще жоден із нас не зміг уникнути путі, що її йому Бог уготовив. Та й, врешті-решт, Пілат випустив із в’язниці на прохання народу не Ісуса Христа, а розбійника Варавву. Та й Господь не відмовляється від людини попри всю її мерзотність. Отож наші страждання є і нашими випробуваннями.

По-друге, авторка залишається вірною темі людської свободи та християнських чеснот. Особливо зримо це постає в описі життя, діалогах професора Ореста Басистого з членами родини та роздумами про те, як йому після того, як «совіти ввійшли у Львів – і за кілька днів стало зрозумілим, що такі, як він потрапляють далеко не на курорти». Щоб урятуватися від виселки, від розстрілу та ще «Бог його знає від чого», бо в університеті вже розпочалися арешти, він з родиною вирушає в Сталіне – нинішній Донецьк. Та й на сході Орест був обережним, розумів, що кожне його слово, слово щирого українця, «бандьори», як його тут дразнили, може зіграти проти нього. І він, за його ж словами, «мовчав і терпів» та продовжував вірити в Бога. Але ж, «як все це обридло! Як обридло прикидатися й мовчати!.. Але я мовчу. Слухаю тупого парторга, який плете таке, що розумній людині волосся дибки стає… але роблю вигляд, що погоджуюся!» Але це «не по-людськи і не по-Божому… І від цього гірко і боляче…» Висновок обурення від свого оточення «недовчених недоумків, кегебістських потороч, людожерів кривавих, для яких людина – ніщо, мерзотників і неуків», звучить в словах Ореста дітям: «І ти не те, і все не те… Безправна худоба ми». І заперечити тут мудрості професора нічим, бо й насправді такою людина й була в так званому комуністичному середовищі, особливо творча інтелігенція.

Авторка, як і в попередніх творах, знову ж таки порушує багато болючих морально-етичних та суспільних проблем. Саме вони стають причинами конфліктів у хаотичному суспільстві. Їх обговорюють люди напівшепотом у кухні, бо ж повсюдно сексоти, а коли вже гиря досягає підлоги, натужно протестують проти наруги в залах кінотеатрів та на майданах. Уже відомий нам Никанор не може згадати, кого він розстрілював, а ось «свої відчуття під час цього дійства забути не може. Було страшно й водночас солодко – ти вершитель людських доль, ти керуєш, жити комусь чи померти, у твоїх руках нікчемні життя людців, що обрали собі небезпечну стежку ворога народу…» Прикро, але такі никанори хоч і позбулися посади (як сказав Родімцев Мусьці, «Не бійся, я тепер беззубий»), вони не зникли з нашого життя дотепер. Той же полковник Родімцев просто розчинився в масі людей Донбасу і, цілком можливо, бере участь у випаданні регіону з контексту цілісності України. І цим авторка проектує події минулого на сувору і часом брудну сучасність.

Видана в серії «Душа жіноча», «Муська» має підзаголовок «Історія одного життя» і об’єднує шість новел. Усі вони перев’язані одним перевеслом, сконцентровані змістом, ідеєю, єдиним часо-простором та однією державою – Україною, на теренах якої від древнього Львова до палаючого нині у вогні агресора Донбаського регіону і відбуваються події, де герої переживають сумні й веселі моменти, де втіха переплелася з печаллю. І все це навколо головної героїні Муськи-Марії. Із звичайного дівчиська, а з роками працьовитої дівчини, руки якої переробили так багато чорної роботи і все ж залишалися завжди білими, виростає поважна і авторитетна науковець. На мій погляд, символічно, що письменниця дала головній героїні роману саме таке ім’я. Мені в цьому образі вбачається насамперед свята Марія Богородиця. Бо обидві Марії подарували цьому світові мучеників і праведників в одній особі.

Саме на трагічну долю Муськи-Марії, мов на стрижень нанизані життєві перипетії інших персонажів. А в романі навіть без урахування історій із таємного зошита Муськи-школярки аж 32 сюжетні лінії, 32 долі героїв. Усі вони не випадають з поля зору читача. Доля кожного тримає нас у динамічній напрузі. Досить справедливо зауважив з цього приводу кандидат педагогічних наук, доцент Ніжинського університету Олександр Забарний. Щоб пов’язати шість новел, говорить він, треба було повести 32 долі героїв крізь увесь роман. При цьому всі сюжетні лінії завершені. Так може зробити лише талановита жінка.

Як під час польоту літак упевнено мчить злітною смугою, набирає швидкість і бадьоро відривається від землі, набирає висоту та піднімається в голубінь неба, а пасажири зручніше вмощуються в крісла, аби отримати максимум задоволення від польоту, так спершу й у романі кожна з шести новел розпочинається тихоплинною ідилією, спокоєм життя. Не втримаюсь, аби не процитувати початок першої новели «Баба Марта». «Марію вже так ніхто не називав, бо ніхто не пам’ятав тут того часу, коли вона була Муською. Її ровесниці забули це ім’я, а молодь просто не знала цієї жінки, яка щойно приїхала до старої великої хати на горі, яку з невідомо яких часів називали маєтком…»

Але вже через кілька абзаців читач розпочинає втрачати врівноваженість та спокій і потрапляє в зону не атмосферної, а психологічної турбулентності. Викликана вона лиш однією фразою, коли донька Мирослава раптово запитала батька, чому в школі говорять не українською, як вони вдома. Бо то «голос крові не озивався в них, – пояснює батько і подумки додає. – Скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться…» І такі моменти, коли «озивається в тобі кожна жилка» , коли «кожне рідне слово бурунить кров», зустрічаєш в кожній новелі. Коли читач намагається їх осмислити, у нього, як і в професора Басистого з однойменної новели, «серце геть втратило всілякі ритми – билося не в такт». Разом із Григорієм – другим сином Марії – читач прагне знайти ліки для його матері, щоб «заспокоїти вбите серце». Ще в одному епізоді серце читача уподібнюється до Маріїного, воно теж у тривозі за Василька, який відстоював незалежність України на Донбасі, і весь цей час було «стиснене до розміру волоського горіха». А після чорної звістки про синову загибель цей горіх «раптом став розростатися до розміру кавуна і не влазити в груди…»

Тому під час читання скаче тиск, змінюється температура тіла, порушується амплітуда серцебиття. Як і бабі Юльці, читачеві «сум голови збирає, така розпука на серце лягає», що вже й не знаєш, що робити. І ці «тяжкі болі натягають на людину тверду шкуру». Коли ж та луска спадає, «під нею виявляється ніжна й прозора душа». Це – з роздумів баби Марти, яка знає, що «серце не камінь». Хоч були такі ситуації, коли і його вона «мусила виривати, бо не було іншого виходу». Яка, як і її сваха Юльця та інші персонажі роману, були змушені йти «кривими лініями цього світу». Але навіть на цих крутосхилах і несподіваних поворотах долі, лунає заклик авторки жити так, щоб нам, як Мусьці, не втратити «світ і рай водночас», не зронити зароджені в юному серці щирі почуття і нести їх як «тендітний пролісок із ранньовесняного лісу…»

І авторка, мов той смиренний чоловік з Біблійної Галілеї, робить читачам посил: «Ідіть за мною». І не просто йдіть. Кожним рядком, кожною фразою вона спонукає нас співпереживати. Ні! Нервувати, замислитися, чому «світ, який ще недавно здавався всім хоч і неідеальним, але хоча б відносно затишним, став ворожим і злим». І хоч письменниця словами головної героїні Марії-Муськи намагається заперечити, що то «не світ став таким, а люди в ньому», усе ж вона цією філософічною фразою-думкою, своїм очищувальним словом, на мій погляд, не знімає високу напругу турбулентності світу та суспільства, у якому протягом останнього століття, а саме такий часовий період охоплює роман, доводилося жити її героям і антигероям, а ще й додає їх. Бо частині людей якщо не вбили, то затруїли душу і змусили коритися совковому принципу «так не можна, щоб хтось жив у кращих умовах, ніж усі решта», привнесеним совітами у Львів бабці Марти та її родини. І щоб зрівняти її у правах, «визволителі» відібрали «для радянської держави» жіночі прикраси, одяг та посуд. Ще й штирями весь город і сад прощупали. У Марти в грудях тенькало від боязні, що нові господарі життя знайдуть закопаний під корінням яблуні скарб на чорний день. А ще обіцяли розібрати маєток і зробити з нього школу чи клуб.

І ось цей, на щастя, не розібраний новою так званою народною владою гордий дім, названий маєтком, стоїть перед нашим зором із сумним виглядом, з почорнілим дахом, облізлими рамами, брудними віконними шибами, потрісканим помостом, зарослим поблизу нього квітником і занехаяною криницею, «бо всі лихоліття, що майже протягом століття пролітали над ним, не могли не залишити хоч якихось слідів». Не знаю, як хто, а я вбачаю в такому описі дому нашу обкрадену, обдурену, знедолену Україну. Образ дому-маєтку, цього понівеченого гнізда, до якого весною повернувся лелека, є справжнім символом, вдалою метафорою, що гріють душу, заспокоюють серця його колишніх і нових мешканців, які, рятуючись від канонади російських «градів», змушені були втікати з огненного Донбасу і знайти притулок в оцій великій хаті на окраїні села Сосничева, що неподалік Львова. Отож і зрозумілим є натяк про те, що коли б цей дім «вмів говорити, розповів би не одну історію». Бо саме будинки «бережуть на своїх стінах, горищах, у своїх підвалах не просто карби доль, а німі свідчення людей…».

І перед нами, мов із розчищеної Марією криниці, у новелах поступово постають історії. Бальзамом лягає на душу розповідь про те, як пані Марта – бабуся Муськи – із таємними і романтичними мріями про мужнього лицаря чи хоча б героя якоїсь війни, який би викрав її, чарівну чорнявку «з порцеляновим личком» з батьківського гнізда, виходить заміж за суддю Колонкевича, який не вимагав від її батьків ніякого посагу за майбутню дружину, і її серце приймає його любов «як приймає суха земля вологу». Її ж чоловік став для неї тим світом, «якого вона ніколи не знала».

У сюжетній канві роману такими ж приємними історіями є оповіді про кохання Василя – «золотої дитини», «честі і гонору», «гордості» його матері Юльці та його коханої Мирослави, яка вслід за чоловіком пішла в боївку боронити рідну землю від червоної та нацистської нечисті. Хоч знали, що там їх на кожному кроці вартує смерть. І вона їх не оминула. Василя вбили енкаведисти, а його «чисту, сміливу, розумну», як і він сам, Мирославочку чекісти зґвалтували і замордували. Як тут не погодитися з думкою Василевого побратима по збройному опору Петра Ключівського, що коли такі люди відходять, то «світ не просто бідніє – він сиротіє». Бо й справді наша Україна осиротіла від втрат тисяч таких героїв, які поклали своє життя на вівтар здобуття незалежності, які «вже Сибіру не боялися», кому було «боляче від поразки, від невдачі, від відчаю й безвиході». А чи не продовжує сиротіти нині Україна, коли щодня на фронті російсько-української війни гинуть нащадки козаків-запорожців. І нерідко їм протистоять ті, хто продався «за мідяки нечестивців» і сам став нечестивцем?

Можна продовжувати історії – цікаві і повчальні, з роману. Тим більше, коли заглянути в уже згадуваний таємний зошит Муськи, у який вона ще школяркою записувала цікаві розповіді односельців. Навіщо це вона тоді робила, і сама не знала. Хоч тепер переконана, що в руках письменника ці історії стали б темами та сюжетами багатьох романів.

Багато з цих історій схожі більше на затишшя перед бурею. Або ж на початок руху лайнера на злітній смузі, коли ще нічого не віщує про хаотичні й непередбачувані вихори під час польоту, небезпеку чи нервові напруження. І вони мимоволі під час читання супроводжуються сльозами. Інколи аж занадто гіркими. На мій погляд, оце і є та література, якої ми зачекалися за останні роки, за якою знудилися в хамовитому наступі літературного безкультур’я. Серед них такі моменти, коли навіть «клапоть паперу з написаним номером телефону… пече пальці» майже тридцятирічному Федюркові, для якого мама була всім світом, а тато, якого він чекав все своє життя, – вимріяним ідеалом, якого він «підніс на височенний п’єдестал обожнювання й захоплення». І ось він виявився живим і ніяким не героїчним, а ще й підлим із похітливою вдачею, із якою кинув його, Федора, ще не народженим ув утробі вагітної Килини. І ти мусиш йому вперше в житті телефонувати, аби він допоміг врятувати сусідську Муську від наруги злощасного Тарантула. Якби не заради неї, то й не робив би цього.

Не оповідатиму далі, а пораджу самим прочитати і поринути в отой вихор турбулентності сюжету роману. Бодай для того, щоб із його героями поміркувати про те, де ми живемо, для чого і як живемо і хто живе поруч із нами? А ще замислитися, як ми хочемо жити в майбутньому? Чи готові ми, як молодший син Муськи – відчайдушний і романтичний, «щирий, стрімкий і невсипущий, вічно заряджений якимись ідеями, з голосом, «який не мав аналогів» – Василько з однойменної заключної і кульмінаційної новели роману, який, безсумнівно, є прототипом знаменитого Василя Сліпака, кинути блискучу кар’єру оперного співака в Мілані? Співака, який уже здобув собі світову славу і визнання.

Чи здатні ми, як він, усе це залишити в одну мить і піти в окопи на фронт у складі добровольчого батальйону на той «триклятий Донбас», де «зазнав слави націоналіста»? Донбас, який несе їй, Мусьці, в оцей «маєток», в оцей «у любові народжений дім», який охороняє добрий янгол, «лише прикрощі, лише переживання і болі»? І не просто піти на фронт, а й загинути там за волю й свободу рідної України, за нашу і вашу свободу і волю? Загинути від російської кулі. Такої ж, як та, що століття тому, грізного 1918 року, обірвала життя його прадіда Федора – українського священика, який тоді так само, як і сьогодні Василь, любив свою Україну і не скорився московській воші. Як бачимо, між цими смертями ціле століття, але імперія не змінила свою суть. Вона так само має намір переконати всіх, що Україна не має права існувати як самостійна держава. І тому на двобій з ворогом йдуть найсміливіші, найвідданіші. Певен, не кожному під силу зробити такий крок. Он, кажуть люди і пишуть газети, навіть нинішній президент нашої знекровленої і зґвалтованої так званим «старшим братом» держави, кілька разів ховався від повісток із військкомату, а тепер ще й закликає не стріляти у відповідь на артилерійські канонади знахабнілого ворога. Як не прикро визнавати, але і в цьому на перший план виходять наш біль, наша неслава, наша трагедія і трагедія держави.

Письменниця завершує історію одного життя не традиційною крапкою. Наприкінці останнього речення вона ставить знак запитання після роздумів Муськи. У такий спосіб Ганна Василівна ніби ще раз наголошує на тому, що вона адресує свій твір тим читачам, хто ще не втратив уміння самостійно мислити, аналізувати, зіставляти і робити висновки, щоб у подальшому виробити свою стратегію дій відповідно до сучасних обставин. Обставини ж такі, що вже майже рік Марії невідступно пече в грудях вогонь. Він лиш трохи пригасає, коли вона колише в колисці маленького онучка – теж Василька. Продовжувача роду українського. Паросток із того коріння старої яблуні в саду в маєтку в Сосничеві, під яким був схоронений і збережений майже упродовж століття родинний скарб – ще один символ епопеї життя цієї родини, який несе велике філософське навантаження. А поки що маленький Василько тихенько сопе носиком, і дивиться на світ із своєї колиски, і дає надію, що в нашому домі все буде гаразд. Бо хлопчик такий схожий на того Василька-ангела з райським голосом – і це додає Мусьці сили боротися із вогнем у грудях. Жінка добре знає, що побороти цей вогонь, вона не зможе ніколи. «Та й чи захоче вона побороти?» – запитує нас авторка і цим самим пропонує читачам самим дати відповідь. Залежно від своєї свідомості й світогляду.

Як на мене, то я б відповів тут словами самої письменниці із згадуваного її роману про Богородицю. Там чітко звучить її заклик стати «народові українському на спільну молитву, відкинути чвари й роздори, що їх підкидає ворог і супротивник, і замешкати в рідному краї в благодаті й щасті, любові й одвічнім добрі». Авторка теж не знає, скільки доведеться на це чекати. Цього не знає й ніхто з нас. «Та треба вірити, говорить вона, що допоможе нам Господь Бог і Пресвята Богородиця». Давайте, друзі, вірити в це!