Класичний такий сніг, трохи лапатий, без надмірної вогкості (важкості). Я ішов вулицею і думав, що зими вже досить, але, хай йому грець, це добіса красиво — сніг м’яко падав на доріжку, роблячи її незаймано чистою (позаду мене ішла пара собачників, які, впевнений, зіпсували біляві пейзажі точковими купками коричневого кольору), кружляв у підсліпуватих відсвітках ліхтарів, створював приємне посмаччя ідилії, і в мене нарешті (17 лютого) з’явився новорічний настрій.

А куди я ішов? По бабам? Ні. Куди очі дивляться? Знову ні. На три веселі літери. Нууу, не цього разу. А ішов я на Ніч поезії — літзахід зі своїми ім’ям, атмосферою і перспективою у світле майбутнє. Його особливість, як можна здогадатись з назви, полягає в тому, що творчі посідки тривають цілу ніч. Крім поезії, усі присутні можуть почути прозу, музику і, звичайно ж, поспілкуватись. Організатори — харківський осередок Фундації регіональних ініціатив (ФРІ), молоді та активні хлопці і дівчата. Я був лише на половині Ночей. Каюсь, відлинював.

Отож, ішов я, ішов і по дорозі зайшов в АТБ (купив смаколиків — хто був на Ночі поезії 7.0 і плямкав зефір з апельсиновими інтеграціями, то це моя робота), пройшовся Полтавським Шляхом і звичними рухами ніг забрів прямо у «Хаб соціальної активності «Студія 42»» — ось уже який захід поспіль це місце стало таким собі постійним штабом любителів нічних поетичних здибанок.

Прийшов я майже о 9-й (час початку) — людей було немало, але виднілись сліпі зони на карематах, — сів під стіночкою і почав чекати. Ну зараз почнеться…

Але ось мій годинник Пантек Філіп Позісьйон (насправді стара Нокія, хе-хе) відцокав 9:10, 9:20, а початком навіть не пахло. Я розважався тим, що крутив одним навушником і розглядав народ, який сидів переді мною. Це були молоді люди приблизно однакового вікового діапазону — від 15 (може, навіть менші) до 25. Старше 25 людей було не надто багато — двійко моїх знайомих і якийсь загадковий чоловічок, по вигляду йому можна дати набагато більше 25 (можу помилятись). Перенасичення зали студентоподібними створіннями створювало відповідну атмосферу — галас, збуджені перемовляння, селфі щохвилини, розкутість, обіймашки (не зі мною) і бажання з півоберта розважатись, кричати (дуже голосно), ну і так далі. Типова аудиторія у вузі. Інтелігента вписка в гуртожитку. Заповідник міленіалів. Віварій мавпочок у картатих сорочках. Ваш варіант.

Ніч поезії стартувала майже о десятій вечора. За цей час зала набилась по вінця. Дівчата-фрішниці говорять традиційні вступні слова. Оплески. Хтось уже навісніє і кричить мені у вухо. Енергія так і пре. Почали з музики — рок-гурт «Лайф Топ», який за кількістю учасників трошки не дотягував до Сліпкнот, виконав своє і чуже. Чужим, яка несподіванка, був хіт Вакарчука. Аудиторія зично підспівувала і коливала в такт гітарним переливам головами.

Почались виступи. Якась дівчинка виходить і починає вибачатись за свою творчість, називаючи її «несвідомим словоблуддям». Підбадьорливі оплески, натхненні крики. Інші учасники більше не прибідняються, смалять поетичним напалмом. Смердить шкарпетками. Перший твір українською — невеличка прозова замальовка від, якщо не помиляюсь, Вероніки. Аліса Волкова радує гарною подачею. Олексій Іванов теж молодець. Орги говорять про ліміт часу. Біля батареї хтось спить. Стрілка годинника перевалює за одинадцяту. Перший тур добігає кінця.

Десь у цей час приходить Сергій Науменко — поет, прозаїк, художник, любитель самвидавних книг власного розливу. Він трохи засмучений, бо після роботи і п’є лише «Кока-колу», від чого вираз вселенської туги на його обличчі лише підсилюється. Він сідає поряд мене і починає щось говорити, але я мало що чую крізь загальну творчу вакханалію, яке б’є по вухах. Потім Сергій кудись зникає, і повертається, ступаючи босими ногами (у залі заборонено тусити в зимових ботах), у руках — красива дурацька шляпа. Шляпу він одягає на голову, босі лапища ставить на м’який килим. Потім знову десь зникає і пропускає свою чергу. Читає аж у другому турі, рве зал. Відчитавшись, знову зникає і більше не повертається.

Після першого туру починається чи не найголовніший етап доволі протяжної Ночі поезії, а саме кава-брейк. Про неабияку зацікавленість публіки цим «брейком» свідчить та космічна швидкість, з якою помчав народ у столову-кухню, коли Таті Сонце (організаторка з ФРІ), немов той горезвісний Топаз, дала відповідну команду.

Кава-брейк — назва неправильна, бо стіл ломився від різних наїдків різноманітних типів і смаків, а кава займала якесь скромне місце між трьома сортами печенюшок і чудернацьким зефіром, купленим десь у Прибалтиці за бакси, щонайменше. Звісно, втрапити і доєднатись до трапези складно — вода в чайниках ніби випаровується, біля столу — галаслива колотнеча. Люди беруть їжу, потім їдять і продовжують стояти, скануючи стіл з метою «ля, а шо б пожрать?». Коли я дістався до столу, робив так само, але все спробувати не вдалось — що розхапали спритніші, гм-гм, любителі поезії, а до чого просто рука не дотягнулась.

Другий тур потішив поетами з кращою подачею. Дениза Глезіна, Максим (прізвище завтикав), Ульянова — вони стали окрасою, родзинками чи навіть зефірками вечора.

Музика теж була — Андрій Мельник виконав кавер на відомий український гурт, знову-таки, дуже неочікувано це був гурт «ОЕ», а в кінці відбувся доволі цікавий музичний номер. Виконавець з хитрими очима вийшов на сцену з якимось етнічним барабаном і почав у нього бити долонями, паралельно тягнути якусь протяжну одноманітну (в гарному значенні) пісню. Також він попросив вимкнути світло. Клацнув вимикач, і кімнату тепер освітлювали лише лампочки гірлянд.

Тільки-но приміщення накрила пітьма, як якась парочка поряд почала несамовито смоктатись. Інші люди розслабились і протягнули (витягнули, розпростали) ноги, готуючись до музичного розслабону. Музикант покликав помічницю з залу, і вони вдвох почали… ну ви зрозуміли — співати і грати. Їхнє виконання вганяло в медитативний транс і навіювало якийсь потойбічний холод. Скоро до співу долучився зал — він тягнув голосні літери, від чого відчуття медитативної потойбічності тільки підсилювалось.

Загалом уся ніч відбувалась у такому форматі — поетично-прозово-музичний сет на годинку, потім кава-брейк. Таким чином, Ніч була розділена на п’ять-шість зон, які не давали заснути і засумувати. Я не пам’ятаю, у якому блоці читав, але, що читав, — пам’ятаю. Презентував кілька своїх мініатюр, які я трансформував зі своїх ФБ-постів. Здається, це був третій тур. Ніби зайшло і навіть вийшло, хоча я, як буває у таких випадках, на кілька хвилин посадив собі зв’язки. На голосуванні (нововведення Ночі 7.0 — усі присутні на папірцях пишуть ім’я улюбленого поета чи прозаїка) я набрав не так багато голосів, як малювала моя хвороблива уява. Один папірець, де було моє ім’я, був доповнений сердечком. Я спочатку зрадів, а потім подумав: а чи не чоловічий це почерк?

Також у третьому турі читала поетеса з Донбасу Дар’я Зоріна. Вона презентувала публіці свої вірші про андеграундне життя міста (і поетеси). Поет Хаджит спробував себе в ролі прозаїка і прочитав невеликий фентезійний твір. Іван Сенін намагався достукатись до публіки громадянською і життєстверджуючою лірикою.

Уже посеред глупої ночі на сцену вийшли якась волонтерка, котра презентувала свій проект, а також фрішники, які традиційно розповіли про свою організацію і порадили вступити в неї, поки не пізно. «Ми не секта, ми гарні», — сказала (у моєму скороченні) Таті Сонце.

Гамір, веселощі нестримним потоком неслись години до третьої ночі, а потім градус творчої знавіснілості почав спадати. Пішла додому половина людей, від чого Ніч стала камернішою. Почав вдаватись взнаки сон. Під час кава-брейку народ уже не так активно тусив біля столу і не так голосно кричав «Мою оборону» під гітару, хоча бібліотечної тиші не було — молодь же. Я теж почав відчувати атаки сну. Голова туманіла. Куняв, міг би заснути, і веселощі над вухом не завадили б. Почав ходити, хоча туман у голові майже не розсіявся. Я бродив кімнатами і завжди натикався на кухню, де респектабельний орг з борідкою та його молода команда крафтили черговий кава-брейк. Дивно, як я забрідав туди, не маючи наміру і мети. Мабуть, кухня та стіл з наїдками — це щось типу чорної діри, з якоюсь офігезною гравітацією.

О четвертій ранку приміщення «Хабу…» — щось середнє між полем бою і божевільнею. В одній напівтемній кімнаті бринькає гітарист, навколо нього хаотично розкидані речі та поети, яких перемагає сон. У кухні-столовій ситуація схожа — речі, стіл з мільйоном ноутбуків, під ним хтось сидить і куняє, а посеред кімнати валяються фрішники, які навіть у такій складній життєвій ситуації обіймаються (це їхня фішка, фішка фрішників). У «Хабі…» підлога м’яка, там приємно валятись.

Спати хочеться. Наповнити вени енергією намагається рок-гурт, у якому солює уже згаданий вище Іван Сенін. Він епічно бринькає на гітарі і жарить рок (ну а шо?). Останній кава-брейк на якусь мить проганяє сон. Людей залишається дуже мало. Програма довільна — читання творів улюблених поетів, потім взагалі «вільний мікрофон». Захід завершується під все ще енергійний акомпанемент двох гітар у двох кімнатах, годині о шостій ранку. Прибираємо кімнати, ідемо геть, залишаючи своїх агентів на зачистку приміщення, прибирання пилососом та тому подібні цікаві речі.

Я повернувся додому, коли настав ранок. Було видно, і агресивний потік машин на автостраді свідчив, що день уже давно почався. Ніч поезії 7.0 минула і минула добре. Судячи з усього, цифрові примітки біля цього заходу будуть змінюватись і зростати. Можливо, колись, у далекому майбутньому буде Ніч поезії 777.11.25.1, на якій андроїди, дрони, марсіяни читатимуть свої аналогові поезії, а люди майбутнього потішають прозою, ментально транслюючи її відразу в мозок, а для кава-брейків винаймуть окреме приміщення, бо гостей та учасників буде дуже багато. Одним словом, довгого життя Ночі поезії, щастя, здоровля і нехай все буде краще, цікавіше і більше!

фото — «Хаб соціальної активності «Студія 42»»