Re: цензії

Ольгу Деркачову, як письменницю, знаю вже десять років. Дуже добре пам’ятаю, як вона починала. Її етюди й новелі (які сама вона чомусь воліє називати оповіданнями) я полюбив із першого з ними взаємнення. Так само дуже сильне враження справили дві її повісті, друковані на сьогодні, якщо не помиляюся, лише у марґінальних журналах «Кальміюс» і «Березіль». Тим часом, опісля двох новелістичних збірок письменниця вирішила всерйоз наблизитися до романного жанру. Внаслідок чого у світ пішов текст із сантиментально-ринковою назвою «Крамниця щастя». Це, якщо довіритись анонсуванню, роман про кохання. Я, звісно, його прочитав. Прочитав не без прикрости. Роману про кохання, чи хоча б просто роману, у авторки, на жаль, не вийшло, про що я чесно написав у рецензії на цей твір. А що ж вийшло? На жаль, лише нічим не вмотивована мильна опера з очікувано щасливим фіналом. На зустрічі з читачами у Вінниці авторка пояснила, що написала цей текст на замовлення своїх студенток, – роман про кохання студентки і викладача. А й справді, що може цікавити вчорашніх, теперішніх чи майбутніх студенток? Але подібне пояснення насправді нічого не пояснює, і письменниця має це розуміти. Ризики подібних експериментів для автора – невиправдані та небезпечні. Проблематичність першої романної спроби полягає зовсім не в темі, бо, як загально відомо, демон мистецтва перебуває не в зужитій царині що, а у вільному просторі як, себто у стильовому та стилістичному опрацювання теми. Іноді тема направду важить (війна, невиліковна хвороба, зрада близької людини, масштабна техноґенна катастрофа тощо), але історія літератури свідчить: ще більшою мірою тема залежить від ракурсу, оптики, ідеологічних установок і, звичайно, від індивідуальної майстерности (віртуозности стилю) письменника.

Можна, звичайно, порадити романісту-початківцеві познайомитись із дещо іронічною книгою метра Маріо Варґаса Льоси «Листи до молодого романіста», але це аж надто відома книга, аби я радив її письменниці. Судячи з моїх колишніх компліментарних оцінок новелістики нашої авторки, з майстерністю у неї проблем немає. Це зовсім не значить, що їй не потрібно вдосконалюватись, це лише означає, що писати вона уже майже навчилась. Принаймні писати новелі, які вона вперто продовжує називати оповіданнями. (Можливо, до речі, що в цьому і полягає одне з джерел її непорозумінь із романним жанром). Крім того, варто завжди пам’ятати колишніх своїх попередників і вчителів, зокрема і найдавніших. Ґюстав Флобер, приміром, наголошував: «Література – це спосіб життя». Говорячи інакше, той, хто обрав для себе настільки прекрасне покликання, той уже не пише, аби жити, а живе, аби писати. Як вам аж такий максималізм Флобера? Як на наші ліберальні часи, то звучить щось подібне кумедно й навіть дуже, але іншої рецептури немає, навіть не шукайте. Втім, не все так радісно у випадку літератури. Той же Флобер писав ув одному з листів про суть літературної праці й дещо інакше, по-дорослому та без жодного патосу: «Література – це фалос, яким мене мають, а я навіть не можу отримати задоволення...». Підозрюю, Ольга Деркачова, як автор новель і етюдів про жіночу інтимну апокаліпсу, частково пристане до такого, хай навіть і дещо незвичного визначення суті літературної творчости. Інша справа – О.Деркачова в якості початкуючого романіста. Чи зізнається вона сама собі у невдачі, що спіткала її текст під назвою «Крамниця щастя», – мені невідомо (поготів, що видавець В.Карп’юк нещодавно відправив до читача уже друге видання цієї книги). На жаль, і так зване літературне оточення (зокрема й вітчизняна літературна критика) абсолютно не заохочує письменників до самоаналізу. Мені не зустрівся жоден чесний рецензійний текст про «Крамницю щастя». Тотальна байдужість сучасного літпроцесу не сприяє зростанню майстерности наших письменників. А це вже – масштабна біда; це, якщо бажаєте, естетична катастрофа нашої літератури. Катастрофа, активно заохочувана корпорацією «Коронація слова», і не лише нею.

Так звана середня полиця української художньої прози нарешті заповнена і навіть переповнена, але що далі? Це нагадує спуск униз. Добре, поки ще під ногами є сходи, але що після них? Прошу це питання не вважати риторичним, проблема бо серйозна, проблема цілком актуальна й пов’язана з перспективою виживання української літератури в майбутньому. Тобто, якщо пригадати дві проблеми, що їх поставив на обговорення в 1925-му році Микола Хвильовий, то наразі мова про ту проблему нашого літературного життя, яка на позір є дрібнішою (хоча і не настільки суб’єктивною, як це було з проблемою масовізму в 1920-ті роки). Проблема сучасної української прози в тому, що вона вже років із двадцять успішно мавпує явища, які мають місце в західних (і не лише) літературах. Причому, мавпує цілком бездумно й безжурно, у сподіванні, що якось воно буде, бо ще ніколи не було, щоб зовсім якось не було. Пригадую, колись давно Іван Андрусяк писав у книзі «Літпроцесія» про нагальну потребу заповнити україномовною книжкою «середню полицю», витіснивши звідти російськомовну й західну перекладну макулатуру. Я був згодний із ним тоді і погоджуюся навіть тепер, коли ця полиця заповнена україномовним мотлохом під зав’язку. Єдине, чого не можу зрозуміти, чому до заповнення цієї полиці приєдналась цікава й талановита письменниця О.Деркачова. А ще до неї – Євгенія Кононенко, Ірен Роздобудько й чимало інших притомних письменників. Уже з найпершої сторінки роману «Коли прокинешся» я чітко усвідомлюю, що чтиво буде надмір солодким і приторним, і що в цьому тексті насправді немає письменниці, яку я люблю. Я бачу розумну людину, яка чомусь погодилась грати за правилами чи не найдивнішого в Україні літературного конкурсу, яким є «Коронація слова», – не більше, але й не менше. Писати для вітчизняних дуреп – це притомне заняття для десятка авторів КСД, а от до чого тут О.Деркачова, – для мене залишається загадкою. Можливо, це спосіб перепочинку між написанням серйозніших художніх творів і докторської дисертації; можливо, це бажання розголосу серед уже згаданих читачок-дуреп і відповідного сонму корпоративних критиків, – складно сказати, чи направду все це реально цікавить нашу авторку. Складно також збагнути, як після таких «романів» вона уявляє своє письменницьке майбутнє. Мені довелося кілька разів зустрічатися та спілкуватися з кількома докторами габілітованими із лискучої та успішної Европи. Я бачив зовнішній лоск і гонор, але після п’яти хвилин спілкування з габілітованими переконувався, що викладачі, які вчили мене у Донецьку, та які сьогодні працюють поруч зі мною у Вінниці, – у фаховому сенсі незрідка бувають вищими за европейців. Наші зазвичай – спокійніші та скромніші, вони просто роблять свою справу, ставлячись до неї не як до нудної події поміж звітами перед ґрантодавцями, а як до щоденного та єдино можливого життя; як до неба й повітря, яким, власне, небо і є. Ми ставимось занадто серйозно до своєї праці, тим часом галібітовані не менш серйозно ставляться до власного іміджу; ми творимо зміст, а вони продукують дискурс, – оце і вся поміж нами відмінність. Утім, відчутна. За детальнішими поясненнями, якщо є потреба, прошу звертатися до Бодріяра. А я спробую пояснити, що саме мене не влаштовує уже в другому поспіль романі Ольги Деркачової, – у черговому романі про кохання «Коли прокинешся». І це при тому, що книга читається легко (місцями занадто легко) й утримує читацьку увагу, – авторка таки вміє писати. Ось лише коротка цитата для прикладу: «У сусідів лунає “Ноктюрн” Шопена. Марта уявляє, як музика витікає зі шпаринок, заливає сходи та поверхи нижче. І вона пливе у цій музиці. Музика виносить її на вулицю. І Марта, немов соломинка, безсила та безпорадна. Нестерпно важко у цих порожніх стінах. А колись вони були рідними. І не було колись цієї тиші, що випиває з тебе по краплинці життя».

Перше, що мене (як людину принципово похмуру й неусміхнену) не влаштовує в цьому тексті – це відсутність щонайменшої інтриги. Маємо не просто відчутний із перших сторінок гепі-енд, а наперед заданий і апріорі визначений фінал. Це, як мінімум, – не цікаво. (Ось і сама авторка про те саме: «Все менше віримо в інших людей, котів і в себе самих. Любомир зітхнув. Це коло, з якого не вирвешся»). Проблеми, з якими зіштовхується героїня твору – доволі складні. Фізична травма, що призводить до шестирічної коми та часткової втрати пам’яти (а впродовж цього часу – до втрати батьків, чоловіка, подруг, улюбленої роботи й навіть особистих речей, включно з білизною), і моральна травма, змістом якої є зрада з боку коханої людини, – це зовсім не дитячі проблеми. У драматично забарвленому повітрі вже очікуєш привид суїциду й відмову від боротьби. На овиді – дискурс втечі. Сильних людей у цьому світі небагато, це – аксіома, яку добре знають і психологи, і психіятри; це, зрештою, мають знати й мистці. Чим відрізняється, скажімо, французький погляд на ці речі від українського? У наших письменників проблеми подібного кшталту чомусь не викликають страху та відчаю. Героїня О.Деркачової, ніби граючись, долає свої проблеми, саме тому я й не вірю письменниці. В реальному житті все виглядає значно страшніше, а фінал зазвичай буває трагічним. А з іншого боку, якщо письменниця погодилася бути автором «середньої полиці» та постійним переможцем згадуваного літературного конкурсу, – немає жодних проблем. Але водночас – немає й жодного зв’язку із серйозною літературою, – ось така діялектика. Хочеться принагідно згадати повість Василя Стуса «Дзвінок». Андрій Замковий удається до суїциду, бо письменник аж надто добре розумів, що не кожна людина спроможна витримати ті труднощі, які автор підкинув у якості випробувань своєму героєві. У житті В.Стуса вистачало схожих проблем (переслідування з боку тоталітарної системи (ще до першого арешту), неможливість зачепитися за працю, хоча б і некваліфіковану, необхідність у таких неможливих умовах утримувати дружину й сина тощо), але він, на відміну від літературного персонажа, все витримав із винятковою гідністю. Вимагати повноти цієї гідности від персонажа письменник не став, у цьому й полягають найвищі сенси твору, в цьому і неспростовний гуманізм В.Стуса, попри те, що в повісті було віддано належне так званому екзистенціалізмові, від якого письменник невдовзі категорично відмовився у поетичній творчості.

Інша позиція, в яку я так само не здатний повірити, – жанрова. Текст, що гордо пойменований романом, насправді романом не є. Для більшости теперішніх читачів будь-яка людська історія, видана окремою книжкою, – вже є роман. Але не для мене. Колись дуже давно на спецкурсі з теорії літератури мені потрібно було визначитись із жанром «Землі» Ольги Кобилянської. Здавалося б, просте й надумане питання: повість та й годі, які можуть бути дискусії. Але «Земля» таки направду мала яскраві ознаки модерного роману, – значно більшою мірою, ніж повісти. Я схилився все-таки до жанру повісти, зокрема – через незначну кількість персонажів (разом із периферійними та несуттєвими). Для романного дійства потрібен масштаб. Не у сенсі кількости сторінок (хоча й це має деяке значення), але передовсім у сенсах психологічному та епічному. Бо роман у історії світової літератури вивершує розвиток епічних жанрів, оформлюючи досконалу та складно структуровану розповідну модель. До речі, В.Домонтович вважав свої найвідоміші твори («Дівчина з ведмедиком», «Доктор Серафікус» і «Без ґрунту») не романами, як теперішні його дослідники з обов’язковими ступенями докторів наук і професорськими званнями, а таки повістями, і цим демонструє не лише похвальну природню скромність, але й елементарне розуміння літературної теорії. (Пригадується принагідно і «Дзвінок» Василя Стуса, жанр свого твору письменник визначив як новеля, хоча особисто я в цьому випадку схиляюся до жанрового маркера повісти). А що ми маємо у романі О.Деркачової? Персонажів у «Коли прокинешся» набирається акурат на невеличку новелю, максимум – на коротке оповідання: Марта (головна героїня), її колишній чоловік Іван, Ілона (колишня коханка Івана, а тепер його дружина), Володимир, майбутній чоловік Марти, який ледве її не вбив своїм автом, після чого вона кілька років не жила, а існувала; подруга Марти. А ще – мудрий кіт Любомир. (І цей останній, – здається, найцікавіший хід нашої авторки, який хоча б трохи рятує ситуацію з текстом). І ще декілька слів задля повноти розмови про жанрову дефініцію. Наша авторка воліє писати романи про кохання і, зрештою, нічого ущербного в цьому немає. (А й справді, що може бути цікавіше за кохання? До того ж, у романі «Коли прокинешся» авторці таки вдалося перевести тему кохання у морально-етичну площину. І це її чи не найбільший успіх у цьому тексті). Мені здається, що не жанровий маркер заганяє текст на полицю з примітивною масовою літературою (інакше кажучи, pulp), а деякі інші речі, про які уже йшлось і піде ще далі. Я приміром, пригадую, що М.Хвильовий називав свій роман «Вальдшнепи» романом про кохання. Зрозуміло, що це була лише спроба уникнути відповідальности за безпрецедентно гострий роман-памфлет, але тим не менш: формальні ознаки історії кохання (до того ж, із неодмінним адюльтером або й дещо пікантнішими його конотаціями в дусі трансґресивних двадцятих років). Або, повертаючись до згаданих вище трьох повістей В.Домонтовича, – маємо чітко усвідомити що всі вони є творами про кохання. У окремому випадку В.Домонтовича ця дефініція не була і не є маскуванням серйозніших проблем та ідей. Юрій Шерех слушно наголошував, що твори Домонтовича – «не для дітей». Ідеться передовсім про інтелектуальний характер цієї прози, а не про секс чи еротику, хоча цього добра у письменника вистачає. Інша справа, що спосіб подачі низького та плотського у Домонтовича – максимально естетизований, вишуканий, просто таки віртуозний. Роман Валер’яна Підмогильного «Невеличка драма» – так само про кохання, або як писав Ю.Шерех – «про відміни кохання». І не два, і навіть не три, а більше чоловіків домагалися Марти Висоцької, – чим не роман про кохання в його загострено-модерному звучанні? Зрештою, не можу за такої розмови не згадати й повість Аркадія Любченка «Образа». Віртуозний, без перебільшення, твір – у широкій-найширшій трактовці теми кохання, дослідженій письменником крізь призму морально-етичних дискурсів. І, врешті-решт, історію кохання витискає метафізика глибших людських стосунків. Тут справжність протистоїть численним симулякрам, внутрішня шляхетна сила спростовує та поборює інфантильну порожнечу, сховану за фальшивим фасадом. Потенційна екранізація твору вимагала б від режисера первісної чорно-білої естетики, попри те, що сама повість є на диво поліфонічною за своїм емоційним звучанням. Роман «Безумці» донецької письменниці Барбари Редінґ, – на позір, так само про кохання, ще й про кохання-переступ (між М.Коцюбинським та О.Аплаксіною). А насправді, він про дві нескінченні самотності. Хоча, і про кохання також, у цьому немає сумнівів. «Ельза», роман-рефлексія іншого сучасного письменника, так само нібито про кохання. А насправді – про все ту ж нескінченну самотність, видовжену в ціле життя. Увесь інший контекст – звичайна історія світової літератури, сфокусована в цьому конкретному випадку на не менш самотній постаті Генрі Міллера, який у книзі виступив невичерпним джерелом алюзій та ремінісценцій. Але найголовніше, звісно, – у підтекстах, які прочитати спромоглися далеко не всі рецензенти, чим анітрохи не здивували автора. (Подібне нерозуміння евристичного модерністичного тексту має своє пояснення: читача (зокрема, й критика) потрібно виховувати, він просто так із неба на сторінки наших текстів не падає). Що приємно, О.Деркачова, скориставшись формалістичним прийомом оголення прийому, притомно рефлексує (і, що цікаво, від імені кота Любомира, який уособлює в творі щось на кшталт вищої мудрости) з цього приводу: «Люди та машини – це лише ілюзія світу. Світ інший і він знаходиться поза контекстом цього всього. То як текст і підтекст. Відчитати підтексти світу можуть лише коти і письменники. І то не всі. Лише коти знаючі. Ті, що з молоком увібрали в себе те найкраще, що змогли створити покоління. Люди не люблять письменників, люди бояться письменників. Людям потрібні автографи відомих письменників не для світлих культурологічних спогадів, а для понтів: от, мовляв, дивіться, з чиїм автографом у мене є книжка! Люди не розуміють, що у книжках треба шукати те, чого письменники не назвали звичайними словами. Хоча, можливо, річ у тім, що їм не потрібні складні підтексти».

Третій момент, до якого волію причепитися, – мова твору. Вона – занадто безбарвна та правильна, усереднена й вихолощена, їй банально бракує спецій. Хочеться, можливо, не так тропів (мова наразі, все-таки, не про поезію), як бодай мінімальної присутности формалістичного прийому учуднення, який робить мову художнього твору колючою та несприятливою (майже неможливою) для читання в транспорті. Особисто мені сьогодні хочеться мови творів В.Домонтовича і І.Костецького, Ю.Яновського та А.Любченка, Майка Йогансена й Ґео Шкурупія. Можливо, я дещо анахронічний у власних смаках і бажаннях, але так уже є сьогодні, і завтра нічого не зміниться. Для артикуляції чогось простішого та доступнішого у нашому літпроцесі існують Андрій Кокотюха й Дмитро Дроздовський, тож рівновага й надалі лишатиметься непорушною. Окремий спекулятивний присмак цієї книги вимальовується у графічному малюнку коротких рядків, відбитих абзацами. Виглядають такі абзаци відверто дивно, не говорячи вже про те, що вони не верифіковані ані формою, ані загальним змістом тексту «Коли прокинешся». Природа подібного явища полягає, як на мене, у кількості сторінок (але не друкованих знаків), які авторці потрібно було віддати на конкурс. Як до цього поставитись? Чесно кажучи, не знаю. Але є відчуття, що для письменника має важити творчість, а не рішення конкурсних журі. Втім, зрозуміло, що це лише моя особиста та вкрай суб’єктивна (похмура) думка.

А люди направду, – «такі банальні у своєму житті», – як вважає наша письменниця; втім, потрібно шукати ракурси, які обертають людину незвичним боком, і додавати від себе ясности, тієї ясности, про яку Ортеґа-і-Гассет у «Роздумах про Дона Кіхота» (1914) писав: «Ясність – це не життя, проте це повнота життя». І ще: «Ясність означає спокійне духовне володіння, достатнє управління нашою свідомістю над образами, уміння не страждати від неспокою перед загрозою того, що річ, яку ми спіймали, втече від нас». За Ортеґою, «величезна амбіція прояснення» закладена в іманентній природі европейської людини. Для нас це нормально, – володіти концептом (якому бунтівливий еспанець також присвятив помітну увагу), який і забезпечує згадану ясність. Мені хочеться отримувати від Ольги Деркачової значно більше, ніж банальні жіночі романи. Якщо ж письменниці багнеться відбутися саме у цьому профанному жанрі, то вона має усвідомити його, знов-таки, специфічний концепт і його холодну доконану (ринкову) ясність. Яка, за Ортеґою, полягає в наступному висновку, до якого він дійшов ще понад сто років тому: «Одного вечора в Pére Lachaise Бувар і Пекуше поховали поезію – в ім’я правдоподібності та детермінізму». Тож більше поваги до читача, більше турботи про читача, – він того вартий. Не говорячи вже про те, що сьогодні він – вимираючий вид. Хочеться вірити, що письменниця мене зрозуміє. І, можливо, колись їй ще забагнеться піти проти течії, – супроти того неймовірного вихлюпу, який під теперішню пору загрожує затопити літературу трутизною банальности. Цікаво, що мотив банальности активно звучить у цьому тексті. Іноді надто просто, іноді майже провокативно: «Можливо, у цьому і є сенс життя – знайти свою банальну нішу і не страждати власною винятковістю».

21 грудня 2015 р., м. Вінниця