Головна\Події\Фестивалі

Події

Мова, як маніпулятор: історичний контекст і сучасність

Лекція була виголошена на фестивалі «Ізоляція» в Донецьку, тема якого «Мова і насилля». 23-25 квітня 2014 року.

Ми всі народжуємося в насиллі, ніхто не народжується з відчуттям радості, а  з болем, який переживає дитина й мати. Навіть перший вдих дитини є нестерпно болючим і саме через це немовля починає кричати, вонj не може і не хоче адаптуватися до довколишнього світу. Їй було значно затишніше і спокійніше перебувати в захищеному теплому просторі. Наступним насиллям є те, що нас вчать всьому, що є довкола, нас вчать начебто добру і начебто злу, але, хто може точно сказати, що є абсолютне добро і що є абсолютне зло? Але мова є саме тим посередником через який ми можемо дізнатися про світ від когось, не самому спостерігати за ним, щоб робити висновки, а вже аналізувати почуте. Дитину не вчать мови, подібно, як іноземної, рідну мову всмоктують з молоком матері (пробачте за кліше, але так таки є) і це теж є насиллям, як насиллям є те, що ми не можемо обрати свою країну і рідних.

Ще з часу Валуєвського циркуляру та Емський указу, Україна  перебуваємо у стані насилля над рідною мовою. З періоду незалежності  України політикам було дуже вигідно розпочати спекулювання над мовою, щоб завоювати свої голоси. Звісно, не можна сказати, що проблема мови на Заході та Сході є вигаданою, але однозначно, що ті, кому це було «на руку», добряче підлили масла у вогонь. Насиллям є й той момент, що Схід намагаються зробити україномовним, хоча зрозуміло, що це все історично дуже важко змінити. Звісно, нема масовою дискредитації людей, що спілкуються російською мовою, знаю багато прикладів, що російськомовні люди переїхали жити до Львова і ніхто їм не зробив жодного зауваження і не сказав, що їх не розуміють. Однозначно, не без винятків, є й таке, коли львів’яни чи франківчани обурювалися на російську, чуючи її у своїх регіонах, але це не масово. Так само і не без винятків стосовно того, що в, колись ще нашому, Криму мене часто перепитували, коли я зверталася українською, бо ніби не розуміли мене, чула я й те, що україномовних насправді називали «бандерівцями» чи «націоналістами». Про це досить цікаво говорить Оксана Забужко в есе «Мова і влада». Письменниця згадує улюбленого Джорджа Оруела, який чи не найкраще розібрався у теорії тоталітаризму. В романі «1984» він вводить нове поняття про «новомову»: «завважимо, за два роки до того, як схожий трактат – тільки вже не у фантастичному, а в дійсному світі взявся створювати Сталін».

А чи не є бажання Сходу, щоб Україна розмовляла російською, тоталітаризмом? Чи не є бажання Заходу, щоб Схід розмовляв українською, тим самим тоталітаризмом? Звісно, у єдиної країни і люди мають розмовляти єдиною мовою, проте ми спокійніше сприймаємо мадярську на Закарпатті, румунську на Буковині, Болгарську в окремих регіонах Одеси, польську у Львові, а татарську у Криму. Чого ж нас так муляє російська на Заході, а українську на Сході? Продовжую цитувати Оксану Забужко: «мене завжди зворушували в компартійних документах простодушні, схожі на застільні тости, побажання, аби кожен громадянин Союзу будь-де, у будь-якому його куточку, незалежно від національності й місця проживання, «почувався як удома». Зміна ж «дому», хоч і можлива, дається ціною принаймні одного маргінального, «переходового» покоління. Безперечно, Україна – дім не лише для українців, а й для поляків, від двох віків переселених на Наддніпрянщину й ще донедавна цілком автономних у культурному відношенні, для численних «українських росіян», для євреїв, що віками витворювали по українських містах та містечках свою локальну субкультуру тощо». І далі письменниця дуже вдало констатує, що складніше було з Кримом, як вона його називає «домом без господаря», з обезязиченою топонімікою і ґвалтом позбавленою традиційних, віками проваджених тут господарств природою, котра з року в рік невловимо марніє, мов безмужня жона. Антиукраїнські (як і антитатарські) настрої в Криму є, по-моєму, не що інше, як несвідомий, інстинктивний протест проти його остаточного, мирного «одомашнення», бо ж homo sovieticus за своєю суттю є абсолютно бездомний, як у прямому (наймає державне помешкання), так і переносному, культурософському значенні, - ідеальний чужинець, який ні за що не відповідає.» Образ чужого дому наштовхнув на роздуми чи може бути комфортно людині, яка думає і проживає в одному середовищі перелаштовуватись на інше? Думаю, що ні. І ніхто цього не прагнув, якби нашим політикам не було вигідно акцентуватися на цьому непростому питанні.  Багато дискусій велося довкола того, щоб  російська була другою мовою в Україні, звісно, для Сходу це було б маленькою перемогою, але Україна від цього лише програє. Програє тому, що у кого мова у того влада і знову продовжиться боротьба за владу, яка і так дуже гостра. Якби не виникало подібної проблеми, то не було б й антиукраїнської влади та не було б підстав РФ боронити російськомовне населення на території України від уявних «бандерівців». Звісно, знайшлася б інша причина, щоб роздирати країну, але самі ж політики і ті недалекоглядні люди, що перекручували українську та російську мову одне одного, чинили насилля. Подібним насиллям на свідомість людини стала і релігія, бо в різних патріархатах правлять і мовами різними, хоча перевага московського патріархату над українським є і в тому, що начебто київський патріархат відділився і цим самим є проклятим. Це вплив тієї самої сепаративної політики, яка намагається частину країни від’єднати до Росії і я впевнена, що в цьому є багаторічний добре спланований план, який не виник спонтанно упродовж Майдану.

Згадаймо, що основою «новомови» про яку писав Джордж Оруел було не вдосконалення мови, не її розквіт, а занепад, щоб люди користувалися лише невеличким мовним запасом, щоб розумітися лише на примітивному рівні і не вигадувати чогось нового ні в мові, ні в реальності. Радянська влада рухалася до такого сценарію. Роздумаймо, чому в радянські часи настільки погано вивчалися іноземні мови, чому покоління моїх батьків зовсім не знає жодної іноземної, а в їхніх дипломах писали, що вони володіють англійською (німецькою) зі словником. Владі не було вигідно розкривати перед громадянами ширші можливості, все повинно було бути «зашорено» і  так, як скаже і як поведе партія. 

Погоджуюся з Соломією Павличко, яка писала в есе «Насильство як метафора» (дискурс насильства в українській літературі) про те, що незалежності 1991 року ніхто так не прагнув, як письменники. Та й революція 2013-2014 років яскраво показала, що письменники не лиш писати вірші, боролися, щоб повалити режим Януковича, який і був одним з тих найперших ворогів країни, які бажали її розірвати, письменники стояли й на передових. Майже не було таких авторів з якими я не зустрілася на Майдані, тому можу ж гордістю і болем констатувати, що вірю в те, що в усі найважчі часи письменники боролися за мову. Давайте пригадаємо навіть Тараса Шевченка, який писав свою поезію українською мовою до простого люду, чи прозу, що писав російською для інтелігенції. Можливо це не було таким насиллям для нього, адже він довгий час прожив у Петербурзі, але до різних осередків мусив таки і говорити по-різному. Чи згадаймо велику письменницю Наталену Королеву, яка росла і починала творити на початку століття в Києві, була іспанкою, не знала «московської» мови і її принижували за це та знущалися з неї, проте, у спротив, письменниця вивчила в ідеалі українську і володіла нею настільки добре, що всі свої наступні книги писали українською і стала українською письменницею. 20-30 роки для українських письменників вирізнялися тотальним насиллям, бо писати, як бажалося, практично не можна було. Прекрасний приклад подає Соломія Павличко, цитуючи текст одного з найбільших українських ліриків Володимира Сосюри: «описує в одному з віршів своє бажання стріляти «в кожну жирну пику, в кожну шляпку і манто», тобто у всіх людей міста, які прийняли буржуазний НЕП, і взагалом у всіх людей міста». Всі ми знаємо примусові метаморфози, які відбулися з неймовірним ліриком Павлом Тичиною, коли йому сказали про те, як треба писати! Щось подібне можна також зауважити у містично-химерного письменника-шістдесятника Володимира Дрозда, який начебто відчував у собі покликання до маргінальної літератури, але, в той самий час, боявся бути в проблемних стосунках з владою. З 1991 року ситуація змінилася, бо можна було заговорити мовою «польових досліджень з українського сексу», мовою «Бу-Ба-Бістів», еротичною мовою Юрія Винничука, які просто розірвали свідомості українців. Літератори є тими, хто може найбільше маніпулювати мовою, бо у їхніх руках вся влада мови і кожен використовує її по-своєму. Вже тепер не існує такої цензури (чи надовго?) і якщо перші художні тексти після незалежності вражали своєю щирістю та відвертістю, то тепер Ірена Карпа, Юрко Іздрик та Лесь Подерев’янський не є «іншими», просто їхня мова є такою(!) і не більше. «Іншою» можна приймати мову Емми Андієвської та Богдани Матіяш, бо навіть їхні тексти є своєрідним маніпулятором: Емма Андієвська наче занурює читача у невідомий світ сюрреалізму, а Богданина поезія навертає до витоків істини, добра, Біблії. Якщо в цьому контексті ми згадали Біблію, то вона, однозначно, і є чи не найпершим мовним маніпулятором (опісля скрижалів), бо ми намагаємося її зрозуміти, розкодувати, жити за її канонами. Проте, ми не знаємо якою мовою вона прийшла вже до нас і наскільки переклади змінили первинний текст, так само, як і не знаємо чи Господь таки є. Однозначно є, але чи ми можемо запевнитись в цьому докінечно? Пригадуючи Біблію, пам’ятаємо, що сам Бог наділив людей різними мовами, щоб вони не розуміли одне одного, щоб сварилися і не створили тієї омріяної вежі, що вела у саме небо. Українці, хоч один народ, сваряться і досі, може й тому не можуть збудувати щось цілісне, єдине, непорушне.

Особисто я, мешканка Західної України, надзвичайно ціную російську мову, бо вона дає мені можливість в сотні разів більше прочитати тих книг, яких бажаю. Наприклад, праці моїх улюблених постструктуралістів зовсім не є перекладені на українську мову. І я б не мала жодного спротиву, якби російська була другою національною, але це розпалило б ще більше війну. Тому, я проти. Розумію, що зараз як ніколи, ми маємо бути толерантними до наших братів та сестер на Сході, але найперше, що ми повинні зробити – передати їм ту певність, що насправді немає жодного мовного питання зараз, що мова зараз – це лише вибухівка, яке розриває і Схід, і Захід. Ми повинні демонструвати, що ніхто не може нас роз’єднати таким святим, що має кожна людина в своєму серці: мовою! Насправді ж не ми керуємо мовою, а мова керує нами. Цитую Юлію Крістеву, яка каже, що мову, як об’єкт повинен розглядати ремісник, чарівник, або скульптор. А її розглядають злочинці і нелюди, катують її, мордують і знущаються. Зараз, як ніколи треба спиняти насилля, я пропоную почати звільняти мову від насилля самою ж мовою! Говорити одне з одним, говорити щирим серцем без жодного докору, без жодної поганої думки, без жодної образи! І нам обов’язково це вдасться, бо є ще мова душі, яку саме час застосувати, бо в кожного ця мова єдина і лише на ній можна насправді порозумітися!



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери