Re: цензії

Відомий публіцист і журналіст Віталій Портников пише, що Вікторія Амеліна була людиною із надзвичайним відчуттям фантастичного Всесвіту:

"Вікторія Амеліна, людина із неймовірним відчуттям фантастичності Всесвіту і з нестримною відразою до несправедливості. Все це житиме у її книжках та у її вчинках. Українські діти читатимуть її «Дім для Дома», будуть разом із нею мріяти й дорослішати. Завжди".

Теплі спогади й слова про письменницю написала телеведуча Мирослава Барчук:

"Найніжніша і найтепліша. Любляча.

Співчутлива і безперервно включена в людські долі, драми, переживання, досвід, міста і місцевості. Homo Compatiens, як було в її книжці.

Людина, що відразу ставала рідною. Не пригадую, скільки років я її знала. Може рік, може десять, може все життя. При зустрічі, у розмові приступала дуже близько, говорила очі в очі, обіймала і горнулась.

Талановита, глибока, чутлива, тонка авторка.

Вимріяла і заснувала у прифронтовому смт Нью-Йорку Нью-Йоркський Літературний Фестиваль. Жила ним. Дуже хотіла повернути українському сходу його справжню історію й родинну пам’ять.

Кілька разів протягом життя поверталась в Україну з еміграції. З Канади. Потім з Америки.

26 лютого 2022 року, коли через західний кордон України тікали від війни тисячі людей, вона перетнула його зі зворотного боку, повернулася додому. Через «важливість буття з усіма». Всі місяці великої війни збирала історії людей, допомагала постраждалим, виступала на міжнародних фестивалях і форумах, писала, їздила світом, відвідувала прифронтові і деокуповані міста, документувала злочини росіян з правозахисною організацією "Truth Hounds".

Переймалась людським горем, брала чужий біль до серця.

За чотири дні до свого смертельного поранення у Краматорську, цілий день возила рідних страченого росіянами письменника Володі Вакуленка Києвом. Показувала місто, планувала їхній відпочинок.

Увечері 23 червня 2023 ми побачились з нею на Книжковому Арсеналі, ходили від події до події, щасливо обіймались з друзями. Зустріли Алекса Заклецького із фотоапаратом, і Віка сказала: «А зроби нам фото!», ми вибрали гарне світло, тло і тепер я маю останнє красиве фото з Вікою.

Потім ми, втомлені, вийшли з брами Мистецького Арсеналу. Вона розповіла, що їде у Краматорськ з колумбійськими письменниками і журналістами. Я не сказала їй «може не їдь?», мені не спало на думку зупинити людину, яка бувала у прифронтових містах десятки разів.

Ми ще трохи поговорили про Каталіну Гомес і Гектора Абада, про завтрашні дискусії, які вона модеруватиме. Обійнялися, я пішла до машини. І лише коли сіла за кермо, пригадала, що обіцяла Віці, що підвезу. Повернулась назад, шукала її. Але вона ніби розчинилась в довгих вечірніх тінях на Лаврській. Її не було ніде.

Зараз мені все це виглядає як знак, звичайно. Прокручую цей кадр в голові знову і знову. Запитую себе, як і десятки інших людей: як ми могли не відчути і не перестерегти її? Як? Нема відповіді.

Восени 2022, після звільнення Ізюмщини, Віка разом з батьками Володі Вакуленка знайшла у садку його щоденник окупації, який Володя закопав під вишнею напередодні загибелі. Щоденник був виданий книжкою "Я перетворююсь…". Віка написала до нього пронизливу передмову, яку у день народження Володі Вакуленка цитувала Тетяна Терен. Сьогодні цей Вікин текст набув ще більш трагічного сенсу. Ось він: "Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше — щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка.

За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російської окупації: “Коли наші прийдуть — віддаси”. Минуло пів року і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею — ніяк не знайдеться.

Втрата рукопису, про який я ще кілька годин тому не знала, а батько Володі не пам´ятав, зараз видається нам обом непоправною. Батькові — бо не зміг виконати волю сина. Мені — бо збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.

Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам´ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв´язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину "Вальдшнепів" Хвильового, п´єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?

…Я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом — бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті.

— Знайшла! — вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді — всю загублену українську літературу.

Прощаючись, я обіцяю батькові Володимира, що зроблю все, аби про його сина говорив світ".

Зробимо все, пташко, щоб світ пам’ятав тебе і жертву тисяч тих, кого втрачаємо сьогодні. Лети високо і легко!".

Софія Челяк, культурна менеджерка, Український інститут книги:

"Я не знаю як виразити те, що відчуваю. Я точно буду багато згадувати в особистих розмовах про Вікторію Челяк, але якось сформулювати поки важко. Єдине, що я можу зробити зараз - це подякувати тим, хто надавав Віці допомогу.

19:30-19:37

Вибух

Парамедикиня Настя з прекрасним хвилястим волоссям, яка була вечеряла за сусіднім столиком, підстрибує до Віки, надає першу медичну допомогу

Брат і сестра Ліля і Роман Трохимці, Ліля викликає швидку. Роман військовий, у мирному житті танцюрист, підбігає до Насті і надає допомогу Віці

Через велику кількість викликів, не зрозуміло, що зі швидкою

Нік і Сіма, медики, Сіма допомагала, Нік поїхав з Вікою на еваці

Парамедик інтернаціонального батальйону Майк, який поблизу паркував евак, забирає Віку і везе її до лікарні. Віка перша постраждала після вибуху, яку доправляють до лікарні

Майк після Віки вивезе ще двох поранених, зокрема дитину

Приблизно з 20:00 по 22:10 Віку оперують в лікарні Краматорська. Лікарі зробили повну операцію, а не просто стабілізували

Паралельно медики працюють з 60-ма пораненими.

Олександр та команда лікарів без кордонів, які цілу ніч чергували, щоб забрати Віку, як тільки її стан стабілізується, вони виїхали о 9:45 наступного дня

28 червня - 1 липня персонал лікарні Мечникова у Дніпрі, найперше персонал реанімації політравми, доглядають Віку

22:20 першого липня, дзвінок від лікаря реанімації, що на жаль

Дякую усім на цьому етапі, що зробили усе можливе і не можливе.

Віко, я тебе люблю. Тільки тобі я могла жалітися на все, що відбувалося останній тиждень".

Мар´яна Савка про Вікторію Амеліну:

"Люба хоробра дівчинко, подзвони і скажи, що це все розіграш для якогось крутого абсурдного проекту…

Стоїш постійно перед очима. І я вкотре переглядаю останні наші повідомлення:

Ти: люблю

Я: обіймаю, відпочивай.

Відпочивай, моя хороша, десь між квітами і жовтими метеликами.

Все це нестерпно. Але так є.

Дякую тобі за твоє хоробре серце і твій Чин.

Дякую тобі за ті сильні твої надіслані вірші.