Справді, коли вгледітися в сучасну поезію, то побачимо, як на зміну ясності думки і простоті влучного слова приходить складність алегорій, за якими мають вгадуватися почуття автора. Естетичне задоволення від слова поета тепер треба заслужити нелегкою розумовою працею. Про розмір, риму та інші канони віршування говорити не доводиться, при цьому поезія спрямована сама в себе, автори підкреслено ігнорують читача, мало переймаючись тим, розуміє він, про що мова, чи ні. Ось два приклади. «Він − це ти,/ aле ти ще не змій і не дощ,/ лише птaшкa у птaшці,/ піщинa в пустелі./ (Але ще не пустеля)./ Він − це птaшкa і змій одночасно» (Костянтин Москалець). «Далека скрипко, примх скрипкових/ шалом ламка у таємницях лабіринтів/ гольфстрімних течій і підводних тягів» (Юрій Буряк). Навіть в контексті ці фрази звучать так само загадково. І лише коли додумуєшся, що «він» у Москальця – це Бог, а фразу Буряка прочитаєш повільно кілька разів, рядки заіскряться смислом, а крізь слова почується «ламка у таємницях лабіринтів» музика скрипки.

Можна приймати таку елітарність, можна не приймати, взявши за противагу поезію Ліни Костенко чи того ж Тараса Григоровича, премію якого виборюють літератори. Але піднятися до їх геніальної простоти дано далеко не кожному. Пересічна ж поезія, в якій все зрозуміло, сьогодні здається таки дещо прісною проти складних інтелектуальних конструкцій. Отож, варто придивитися до непростої творчості Костянтина Москальця і Юрія Буряка. 

Юрій Буряк назвав свою книгу «Амальгама», себто, сплав ртуті з металами, або, в переносному сенсі, суміш різнорідних речей. Назва вельми вдала: книга складається з кількох частин, які мають не лише різну тематику, тональність і стиль письма, але й у сплаві являють читачеві міцну соціальну поезію. Через деталі, топоніми, історію і космос, з хаосу слів і порівнянь перед читачем постає дещо розмитий, але багатогранний і вічний образ України: «…залишиться у пам’яті ця груша/ і цвітіння її під вікнами/ старої кам’яниці чи не часів Мазепи;/ а люди пощезають, як бджоли,/ що зараз налетіли на неї…».

Автор вправно експериментує з формою, аж до зоропоезії. Ці експерименти не виглядають чужорідними в творах Ю. Буряка, навпаки, вони підсилюють закладену у вірші думку темпом, ритмом, чи візуальним образом.

Стиль його письма впізнаваний і своєрідний. Разом з тим, деякі образи, як то Улісс («…як від козулі/ зі снігового пилу тінь зникає в лісі/ чи Уліссова тінь в давноминулім»), або Немо («…де з небом, т. б. м., прощався Немо»), виглядають притягнутими не сюжетом, не смисловим задумом автора, а елементарно красивим співзвуччям «ліс – Улісс», «небо – Немо». І тут, і в інших місцях, де натикаєшся на «іконостаса – ватерпаса» здається, що норовлива рима сама водить письменником, додаючи не тільки рядки чи образи, але й крутячи сюжетом твору.

Часом перенасичений інтелектуалізмом текст ускладнюється ще й двозначностями: «І гойдалка на ній була, і сміх./ Під нею, як під щоглою моряк,/ Стояв хлоп’як, востаннє на кормі/ Стояли так, співаючи “Варяг”». От і спробуй, читачу, вирішити, чи то хлоп’як співав під дичкою, чи матроси з «Варяга». А іноді справа доходить до таких рядків, яких не вгризе навіть той, хто дуже хоче: «Чому так мало хто давав,/ Тому давав, що мало так,/ Тому що вмер, зате живий,/ Тому, що мертвий і вже мій,/ Тому німий, що не живий,/ Тому він мертвий, що не жив,/ Тому живий, що не помер».

Очевидно, правий був Володимир Базилевський, котрий сказав: «Буряк — поет для гурманів. Іншим його «не подужати»».

Поезія Буряка – це поезія інтелекту, під кригою якого вгадуються почуття. Твори ж Костянтина Москальця пульсують емоціями на поверхні. Мабуть, серед кандидатів на Шевченківську премію він найбільше, так би мовити, митець від Бога. Якщо банальному висловлюванню «оголений нерв» потрібен небанальний приклад, то це його вірші: «Господи хоч би я вже прозрів/ Господи хоч би я вже отямився/ Господи/ скільки ще можна подорожувати/ прати єдину сорочку сушити її своїм тілом/ скільки ще можна читати писати співати/ коли ніч все одно одна ніч і не більше/ … це було дуже хитре і вірне рішення:/ віддати мене мені назавжди, на ніколи/ Господи/ хоч би я вже отямився». Часом його поезія викликає асоціації з прозою ще одного «оголеного нерва» нашої літератури, Олеся Ульяненка. Самотність – то болючою раною, то п’янкою свободою − мандрує по сторінках книги Москальця: «А може, тaк і требa?/ Може, ти зaгинеш як сніжинкa нa долоні,/ коли чиєсь тепло зруйнує цю сaмотність?». Шукаючи прихистку, поет часто звертається до Бога, іноді вельми оригінально: « Мені так прикро, що ти Бог/ сумного праху, жмені пилу,/ − і чим тобі людина мила,/ з якою завжди важко вдвох?».

Щоправда, серед плачів можна раптом побачити поета і в зовсім іншій іпостасі. Нарочито неримований, написаний суржиком вірш «Віхті Сад» пронизаний тонким гумором абсурду: «Віхтa жинкa милосерднa/ дaй їй Бог здоровія/ вонa бідним помaгaє a ми її любим/ як тa рибкa золота дивицця зa нами/ нaродилaся собі сімнaццятого мaртa».

Стиль письма Костянтина Москальця часом тяжіє до народного примітиву, патріархальності, іноді його голос долинає ніби наспів з далеких віків минулого. Та в більшості творів він, як і Юрій Буряк, залишається не розгаданим до кінця. Нагромадження метафор і образів на фоні інтроверсійності поезії  часом перетворюють його вірші на шаманське камлання. Крім того, занурення у власний світ зменшило до мінімуму громадянське звучання його творів, що для поета, може, й добре, а от чи добре це для кандидата на премію Т. Шевченка – питання відкрите.

На фото з sumno.com Костянтин Москалець