У ньому простежено особливості реалізації мовної політики в УРСР у вітчизняній і зарубіжній історіографії, розкрито вплив русифікації на соціокультурне життя та ідентичність населення, проаналізовано законодавчу і нормативно-правову базу, які регулювали одну з найбільших проблем минулого.

Українська мова, культура і духовність завжди були серед міцних основ національної ідентичності, безпеки та свободи мільйонів вільних. З цих причин кремлівський імперський дискурс, побудований на неофашистській ідеології, недоімперській суті та хронічній брехні, – серед кривавих прикладів злочинства проти українського народу. В різні роки спостерігалися неодноразові спроби московитів знищити мовні, культурні чи наукові здобутки українців, тому лінгвоцид межував із тотальним фізичним знищенням – геноцидом. Однією з т. зв. причин російсько-української війни, про яку згадують російські пропагандисти, починаючи з 2014 року, стала «мовна проблема». Виникає логічне питання: коли ж мова української нації стала кісткою в горлі окупантів? Одна з відповідей – на сторінках книги Наталії Новородовської та Віталія Коцура «Мовна політика в УРСР (1960-1980-х рр.): соціокультурний вимір», в якій висвітлено історію нищення української мовно-культурної ідентичності у другій половині ХХ століття. Безперечно, така праця заслуговує на увагу не лише з боку мовознавців, істориків чи правників, але і кожного громадянина. Ми маємо розуміти увесь спектр причин російської агресії, а також знати, як боротися з їх наслідками, утверджувати державну мовну політику, зміцнювати громадянське суспільство, захищати людські права. Важливо і те, щоб кожен злочинець поніс покарання за геноцид проти українського народу.

У 1960-1980-х рр. радянська влада продовжувала знищувати українську ідентичність, подаючи це як «злиття націй», формування єдиної наднаціональної спільноти, утвердивши її як «радянський народ». Для цього кремлівці вдавалися до різних методів: російщення освіти і науки, поширення російської мови у державних установах, заохочення працівників освітньої сфери, які переходили на російську мову, а поруч неперервно тривали депортації, плановані міграції, репресії проти захисників української мови та культури. Не вщухала і боротьба з дисидентами, як, скажімо, проти Івана Дзюби за його «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У книзі – про особливості застосування таких окупаційних методів, наслідки для української ідентичності та, безперечно, поневолених народів на величезній кремлівській території. Автори доводять, що населення зі зміненою чи гібридною ідентичністю легко піддається маніпулятивному впливу ворожих спецслужб і стає знаряддям ведення війни проти України. Державна мова – серед тих мішеней, яку навмисно знищували у сферах освіти, культури та медіа, особливо на півдні та сході нашої країни. Інтенсивність російщення була настільки стрімкою, що у 1980-х роках в обласних центрах фактично не залишилося жодної україномовної школи, театру чи газети, не кажучи вже про інше: збереження і примноження національної самобутності українців. Це помітно на прикладі рідного Миколаєва, в якому у 1980-х навмисно спалили український театр драми та музичної комедії, сформували російськомовні школи, уникали української на телебаченні та радіо, стрімко розвивали цензуру та агітаційну пропаганду, поширювали міфи про імперське минуле і радянську сучасність, будували на місці козацького Гарду «місто мирного атому» Южноукраїнськ тощо. Приниження, обмеження чи заборони стосувалися не тільки української, але і мов національних меншин та корінних народів. Саме тому відбувалося скорочення та подальша ліквідація шкіл з угорською, польською, молдовською мовами навчання. Це стосувалося і, скажімо, євреїв та ромів, мовну ідентичність яких доволі швидко змінили на російськомовну. Все це стало наслідком як інтенсивного російщення, дисперсивного розселення, так і неприхованої антисемітської політики окупаційної влади. Можливо, хтось чув за класи з кримськотатарською мовою навчання, розвиток етнічної самобутності українських греків, чехів чи болгар? Не забуваймо і про п’яту графу в паспорті, змінені імена та прізвища, перейменовані топоніми, відмови від української як мови навчання, переписану історію та брехливу пропаганду. 

Наслідком такої послідовної маргіналізації, яка спонукала до штучної двомовності, диглосії та етнічної меншовартості, стало і те, що мешканці тих областей набагато повільніше, як зауважують автори, ставилися до розбудови України як національної держави зі своєю мовою, культурою та національною ідентичністю. Це, на жаль, було помітно і в нинішні часи, протягом яких свідомо артикулювалась низькосортність української мови, культури та мистецтва в порівнянні з російською, що помітно на прикладах окремих серіалів, естрадних виконавців чи політиків, які ігнорували застосування української або свідомо її перекручували. Ці та інші аргументи унаочено статистичними матеріалами, архівними документами, численними дослідженнями, які виходили в Україні та за кордоном. 

Хоча книга має науковий характер, кожен охочий зможе осягнути позицію Наталії Новородовської та Віталія Коцура, відчути зв’язок між трагічними подіями минулого і сучасності, переконатися в багаторічних злочинних діях окупантів, які свідомо штовхали у прірву спотвореної реальності, продовжуючи чинити аналогічні речі у тимчасово окупованих куточках країни. Сподіваюся, що подібних видань буде більше, адже вони – серед вагомих доказів масових злочинів проти громадян України.