Як зізнався сам автор, робота над романом тривала рік і вийде восени 2024-го у видавництві "Дискурсус".

«Дякую Володимиру Кравчуку і Василю Карпюку, без сприяння яких я б не витримав кожноденної, украй напруженої річної роботи над доволі товстим панорамним романом. Сподіваюся, що восени ви вже зможете прочитати роман «Пан». Сердечно дякую всім своїм читачам і дуже сподіваюся на кожноденне розширення їхнього кола», - написав Процюк на своїй сторінці у Facebook.

При цьому автор запропонував читачам для прочитання один з уривків книги.

Пропонуємо його вашій увазі:

«Симон Петлюра вже жив у Парижі з дружиною та дочкою. Сподівань на реставрацію УНР було украй мало. Подейкували, що чимраз частіше він хотів бути приватною людиною, оголосивши:

– Ніякого центру УНР нема! Я давно не головний отаман! Я – перевтомлений емігрант!

Але щось всередині утримувало його від руйнації символу. Символ був дорожчим від однобокої правди.

Більшовикам Петлюра був більмом у оці. Ірраціональний страх можливої «петлюрівщини», нової спілки Петлюри з Пілсудським, який прийшов до влади у Польщі, пришвидшував задум політичного вбивства. Для цього знайшли Самуїла Шварцбарда, пов’язаного із НКВС, який, мовляв, мав помститися Петлюрі за єврейські погроми.

25 травня 1926 року невисокий чоловік стояв у Латинському кварталі біля книгарні. Самуїл Шварцбард буквально підбіг до нього:

– Ви Петлюра?

– Так. А …

Раптом чоловік почав стріляти! Симон Васильович відчув неймовірний біль у плечі і втратив рівновагу… Шварцбард стріляв і стріляв. Одна із куль пробила легені і серце.

Стихійний натовп людей скрутив Шварцбарду руки .Викликали поліцію. Петлюра був мертвим. Не проминуло і місяця, як у червні був вбитий генерал-хорунжий УНР , отаман Володимир Оскілко. Розпочилася епоха замовлених більшовиками політичних вбивств.

Суд, який відбувся аж через рік і кілька місяців, більшістю голосів виправдав вбивцю. Його підтримало багато тодішніх симпатиків лівих: Ромен Роллан, Анрі Барбюс, вже не кажучи про Керенського чи Горького, що були в «українському питанні» навдивовижу одностайними.

Вбивство головного отамана, звісно, стало для нашої еміграції потрясінням, породивши дивовижну поліфонію, бридку какофонію, ошелешене мовчання –всі види і підвиди людських реакцій.

– Якби не прихід до влади Пілсудського, його би не чіпали! – казали одні.

– Вони би знищили Петлюру при будь-якій ситуації, бо він був символом! – доводили інші.

– Всі, майже всі українці закордоном служать панахиди, організовують комітети для вшанування пам’яті Петлюри, збирають фонд для утримання його родини! – розповідали треті.

– Українські газети ведуть полеміку із єврейською пресою, адже Петлюра завжди був проти єврейських погромів – констатують очевидне четверті.

– Більшовикам не вдасться посмертно очорнити Петлюру! – заспокоювали п’яті.

– Смерть Петлюри оплакала вся українська молодь, незалежно від партій! – зауважили шості.

– Але як Париж наповнений лівими! Як радянська агентура уміє всюди присмоктатися, які шалені гроші на це виділяє Москва! –ще мало хто розумів вагу слів сьомих.

– Тепер Петлюра став святим Симоном для українців! Він буде великим і бездоганним мерцем, що сяє нам чистим незаплямованим світлом! – писав Євген Чикаленко.»